…Читав «Олександрію» про похід македонського царя. Не сподівався ні навчитися чогось у нього, ні перейнятися його духом. Просто вабила чиясь висока доля, коротав час. Він був доброю людиною, хотів добра вітчизні, але не міг її визволити. Кидався в усі боки, метався, плив до одного берега, вертався назад. Ну, не мав міцної вдачі. То чомусь літописці ославили його, на когось треба покласти вину.
Поляки верталися на лівий берег, москалі — на правий. Горіла українська земля. Кепсько жилося московським ратникам по українських містах: не було провіанту, вони грабували мирних жителів, московському уряду було нічим платити війську, воно розбігалося. Ввели мідні гроші, але їх ніхто не брав, примушували брати силою, десять московських рублів дорівнювали одній срібній копійці. Ратники брали все силою, ще й примушували селян везти награбоване до Києва. Дійшло до того, що розоряли, обдирали церкви, перекидали святі престоли, дарохранильниці.
Туск і страх стояв над краєм. Страшним було гасло: «Слово и дело государеве». Забирає москаль коня, дядько не дає, москаль біжить до своїх начальників, кричить: «Слово и дело государеве!». І дядька тягнуть на дибу.
У Ніжині москаль вимагав від посполитого горілки, той сказав, що немає, москаль почав бити в барабан, дядько просить: «Та не бий ти в бубон». Москаль: «Он назвал государственный барабан бубном. Слово и дело государево».
На лівому березі шляхта займала свої колишні маєтки, забирала скотину, зганяла селян з землі, чинила розправи за Хмельниччину.
Все це падало на Юрійову голову, адже вважався гетьманом обох берегів Дніпра, і він малів, нітився під ударами тих звісток.
У небі стояли злі знамення: біла мітла, червоний меч, що показував на схід.
Але найдужче вдарила Юрка Хмельницького звістка, що на лівому березі обрано гетьманом переяславського полковника Якима Сомка. Сомка, рідного дядька. Щоправда, обрано тільки чотирма полками: Прилуцьким, Чернігівським, Переяславським і Лубенським. Рада більша, в Козельці, з гетьманом не визначилася: одні кричали за Сомка, інші — за ніжинського Золотаренка. Отже, Сомко лишався наказним гетьманом. Та як він міг? Наказного призначає справжній гетьман. А Сомко питався у Юрія? Чорна кров забурлила в Юрія в серці. Недарма посилав він приборкати Переяслав — цю столицю Лівобережжя — Дорошенка і Гуляницького. А тепер він піде сам. Й наказав збирати похід.
Він сидів на сірому, в яблуках аргамакові на могилі, перепускав військо. Аргамак нервово перебирав ногами. Юрій вже не боявся баских коней. Пройшла піхота в білих жупанах, проїхали Чигиринський, Поволоцький полки. Правували до Ржищева. Там долина, обіч якої гори, Дніпро широкий, але мілкий, кіннота переправилася вбрід, піхота й гармати по мосту, настеленому на човнах. На мілкому плесі росло латаття, молодий очерет стримів угору стрілами.
Кінь зірвався з могили. Кирея на гетьманових плечах замайоріла полами, як крила кажана.
Стали біля Попівки, за Рубежем. Почали сипати шанці, ставити палісад — на випадок вилазки з міста. Зранку почали палити з гармат, але користі від того було мало: рови глибокі, вал високий, за бенкетами й палісадами здіймалась міцна цитадель. Стріляли більше для того, щоб залякати. Пополудні припинили. По всій долині запалали багаття.
Надвечір біля воріт замайоріла біла короговка. Юрій підкликав осавула: «Поїдь узнай». Осавул поїхав, вернувся, наблизився впритул до гетьмана, сказав на вухо:
— Пан Сомко хоче зустрітись з вашою милістю.
— Яким чином?
— Он на греблі, біля млина. Ви пройдете до середини без варти, й він також.
Зустрілися вже в сутінках. Обидва в чорних киреях, схожі на кажанів. Обличчя ледь вияснювались у світлі блідого серпика місяця. Привіталися, рук не подавали.
— Немає добра на лівобіччі, — не знати для чого мовив Юрій.
— І на правобіччі.
— Якби в одне…
— І я так думаю. Москва мені каже, щоб перекабачував тебе на наш бік.
— Себто під твою булаву?
— Ні, я свою булаву тобі віддам. Аби тільки було на добро.
— Й ти думаєш: Москва зможе нас захистити?
— Сподіваюся. Річ Посполита геть пошарпана.
— Та й Москва несильна.
— А все-таки напиши цареві.