Другої ночі, теж перед світанком, зупинився у видолинку, де росла тирса. Тирса буває низька — до колін і висока — вище пояса. Тут була й та й та. Пустив коня на відчай душі: вже не було сили весь час стежити за ним. Та й сподівався, що кінь з видолинки не вийде, пастиметься: тільки коні їдять тирсу, корови й вівці — не їдять. Йому ж самому кишки приросли до хребта: за весь час з’їв грудку пшоняної каші, приховавши її з обіду. Заснув як убитий. Прокинувся від якогось холоду на нозі. Підвів голову й вже похолов животом: по нозі повзла велика змія. Він напружився, одним дужим порухом хвицьнув ногою, скинув змію. Вона засичала. Й тоді побачив, що і в головах, і з боків лежать скручені в клубки змії, а кругом — купи наритої землі й нори. Він ліг спати в зміїному кублі. Здригаючись усім тілом, підвівся, переступив змію, відійшов убік. Тут була якась рослинність, схожа на листки молодої капусти. Роздивився для певності, ліг. Кінь пасся за кілька сажнів.
І ще одну ніч провів у ярку, в заростях верболозу, над струмком, який біг кам’яним ложем, а далі розливався в невелике озерце. Помітив, що з озерця на бистрінь випливають якісь рибки, але тільки він ворухнеться, вони миттю бризкають в озерце. Там їх упіймати неможливо. Довго мізкував. Вирвав з кінського хвоста кілька волосин, зробив волосінь з петлею, прив’язав до прута. З-за каменю увів волосінь на пруті у воду. Першу рибинку вловив, але вона зірвалась у повітрі. Друга теж упала, але вже в траву. Їв її сиру, ще живу, без смаку, тільки відчуваючи кольки в шлунку. Так з’їв трьох рибок, три головні. Далі вони перестали випливати на бистрінь.
Наступної ночі почув попереду гупотіння. Ще не здогадувався, що це, але щось йому підказувало, що се на добро. І справді, незабаром почув клекіт води, а по тому побачив річку. Він виїхав до порогів. Стояв голубий світанок. Пороги ревіли, били, гуркотіли, й це були його пороги, українські пороги, козацькі. Вода налітала на каміння, пінилася, порскала, била вгору тонкими струменями, клекотіла. Над водою кружляло безліч чайок. Пороги глушили риб’яче дріб’я, й чайки та баклани мали добру здобич. Баклани шугали в піняві водориїв, чайки черкали води й злітали в небо. Скопа ввігнала кігті в спину рибини, але рибина була надто велика, скопа не могла вийняти кігті, й рибина потягла птаха в глибінь. Але довго стояти зась. Мало на кого можна нарватися: на ляську варту, на прибишів. Хоч цих йому й не дуже страшно: що в нього грабувати? Оцю шкапу, що спустилася до самої води й пила, пила. Солодка Дніпрова вода солодкі миє трави й тверде каміння. Сховався з конем у закамарок між скель. Визирав звідти. Дорогою понад Дніпром проїхали три вершники, не розібрав, хто вони. Коні добрі, а одежа простецька. Тільки тепер настали такі часи, що не кожного по одежі пізнаєш. А це ціла валка — вози волові й вершники попереду та з боків. Либонь чумаки з запорозькою охороною. Так, це вони. Й він виїхав з укриття. Кілька вершників помчали напереріз. Стали. Став і Нестор. Дивилися на це засмалене чудо, на цю гирю, на цю головешку.
— Хто ти?!
— З полону я з татарського… З-під Чигирина я.
Вперше за довгий час наївся козацької кулеші. Не міг знайти місця: збив собі сідниці хребтиною шкапини. А від корця горілки впився й белькотів слова — татарські, а козаки й чумаки сміялися. Чумаки везли рибу з Січі.