Погладив довгу вузьку рудувату, сливе чернечу бороду, мовив:
— Усе корегуєшся з королем і королевичами, ваша милість?..
— А що маю робити? Он Москва знову прислала листа, обіцяє гори золотії. А сама…
У Тукальського засвітилися в очах золоті промінчики.
— М’яко стеле Москва, то гірше ляха. Якщо наша земля підпаде під неї, зазнає біди. Москвини дикі, злі, безжальні…
— Батько мій колегував з поляками…
— То правда. Одразу по Корсунській битві він заявив: годі війни, пакти, пакти, пакти. Тобто досягти угоди, оговорити собі прав, вольностей. Хоч то, можливо, й була його помилка. Бо поляки вхопились за те, почали водити за ніс, укладали пакти, а самі збирали військо. Кривоніс тільки воював з ними, ганяв Ярему Вишневецького по Волині та Поділлю. Ну, той був іншої думки й іншої вдачі. Великий гетьман мислив себе підданцем короля, він мріяв про оновлену Річ Посполиту, у якій козаки матимуть свої вольності. А Кривоніс — знести все до основи. Кривоніс — вождь голоти, шкотів, вони з Хмелем не в одно думали й не любили одне одного, не довіряли обопільно. І коли під Пилявцями козаки стали проти поляків, надійшов Кривоніс зі своїм військом. Хміль сполохався: він не знав, на кого вдарить хлопський генерал, на нього чи на поляків. Ударив на поляків. То була страшна битва, все висіло на волосинці, з обох боків було по сто тисяч війська, це не те, що під Жовтими Водами або під Корсунем.
То був виплеск всехлопського гніву. Хлопського. З давніх-давен нас зрадила провідна верства, пішла на услуги полякам. Усі ці Потоцькі, Вишневецькі — це ж українці в минулому. Ну, хто був у пана Богдана? Виговський, Мрозовицький-Морозенко, ще двоє-троє. З ким будувати державу? Європа й розуміє нас як хлопський нарід.
— А що ж нам робити?
— Перетривати час. Перетривали стільки, й перетриваємо ще. Витворювати провідну верству.
— То ж і вона… Ось тут Тетері, Ханенки, які так і зирять, щоб пірнути під панську парасоль. А по той бік Сомки, Золотаренки, Гоголі — під московсько-татарський балдахін.
Тукальський уважно подивився на Юрія: виріс він, став значно мудріший. Але не дав Бог талану.
Юрій задумався.
— А скажіть мені, вашмосць, батько, ну… він кермував боєм, але де він був, звідки кермував?
Чернече лице Тукальського освітилося.
— Керував-то він ззаду, з горба чи могили. Але в рішучі хвилі… Ось під Пилявцями, коли поляки вибили козаків з греблі й потисли їх далі, він скочив на коня, зібрав усіх, кого міг: писарів, кашоварів, зупинив тих, які втікали, й повів за собою в саму гущавінь бою. Рубався, як лев.
Юрій почервонів. Може, згадав бій під Чудновом.
— І чому ж таки він не досягнув твердої угоди, гарантій?
— Бо поляки про таке й не мислили. Вони заключали ті угоди тільки для передиху, щоб нове військо зібрати, затяжців навербувати. І так щоразу: Білоцерківська угода, Пилявицька, Зборівська, Берестечкова. І тільки тоді Хміль побачив, що з ляхами пива не зварить. Почав шукати інших союзників: Ракоція Семигородського, шведів. І врешті втрапив у сильце до москалів.
— І тепер ми між двох вогнів.
— Чи й між трьох. Є ще турки з татарами. І свої воду каламутять. Я прийшов про це сказати: Сомко на все Лівобережжя проголосив себе гетьманом. Розчикрижив Україну.
Ця вість ударила Юрія надзвичайно боляче. Рідний дядько відбирає в нього Богом дану булаву. Ні, з цим миритися не можна. Він піде на нього з усім військом. Він покаже, що вже не дитина, не хлоп’я, а воїн, гідний свого великого батька.
Вийшли надвір. Сонце вже зайшло, а захід ще був облитий червінню. У небі пливли темні, войовничі хмари.
— Кожен дбає про своє, — вертаючись думкою до попередньої розмови, мовив Юрій. — Усі бачать себе достойними, великими. Й Сомко, і Золотаренко, і Тетеря, і Ханенко. Всі родів високих…
— Так воно ведеться, — відказав Тукальський. — У Польщі шляхтич заноситься один перед одним: Потоцькі, Конєцпольські, Вишневецькі. Але над ними є хоч якийсь король. У Москві бояри також. Але там — цар. Там влада, впившись кров’ю ще оприччини, тримає всіх у покорі. Й вона либонь переможе. Вона жорстока, зла й дика, не знає пощади. Та ніхто зі сторони не бачить цього.
Розколовшись надвоє, Україна кололася й далі на скалки. Порубіжні державці вп’ялися в неї зміїними зубами, й рвали, й тягли кожен на себе. Попри Юрієві універсали, польська шляхта галиччю вкрила Правобережну Україну. Юрій звертався до короля, до сейму, але там на його листи не зважали. Чуднівської угоди вони не збиралися дотримуватися. Московські ж воєводи валашалися по Правобережжю, вогнем і мечем руйнували непокірні Москві полки, підкупляли хистких полковників, закидали лестивими обіцянками, розоряли постоями. «Отож царські ратники, — пише літописець, — попропивавши усе, раз у раз обкрадають наших людей, багато вже пустили в старці». — «Ми, вірні піддані вашої величності, — писав цареві Сомко, — скільки вже літ підставляємо свої голови, кров свою ллємо, добро своє віддаємо, самі тиняємось голі й босі і в кінець доходимо до руйнування, все оце через злодійства від ваших ратників. Народ наш через грабування та через крадіжки ратників порозбігався по всім усюдам». Сомко, хоч і собі хапався за булаву, але домагався правди, не принижувався й не запобігав царської ласки.