Татари сновигали по обох берегах Дніпра, палили села, брали бранців і гнали їх у свої землі. Не меншого лиха завдавали свої отамани — Тетеря, Сомко, Золотаренко, Брюховецький та інші, дрібніші. Кожен вимагав присяги від другого, плати за те, що не спалить сусіда й не поб’є його мешканців. Кожен дбав тільки про свої добра, про свою кишеню, скрізь панував підкуп і обман — власне те, що діється в нас з вами нині, читачу. І плакала у Святотроїцькому Еллінському чернігівському монастирі Пресвята Діва Богоматір, і ніхто не зважав на ті сльози. «Погляньте отут, малоросійські сини, на нещастя матері вашої і крайню погибель вітчизни вашої», — пише літописець. Не бачать, не чують, не хочуть бачити, як колись, так і нині. «Усі вони, — каже літописець, — походили на Юду, що продав за гроші Христа, і де вже їм було дбати про безпомічну і пошматовану свою матір-Україну».
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
Юрій Хмельницький все ще сподівався об’єднати Україну під своєю булавою. Допіру він писав листи московському цареві й польському королю, переконував, просив одного поступитися в переяславських статтях, не давити так немилосердно, другого в статтях чуднівських. Ні той, ні той не поступалися ні на йоту. Після розмови з Гуляницьким Юрій писав королю, після розмови з Голуховським — цареві. І хилитався, й гойдався, як бересток під вітром, до кого ліпше хилитися. Він давно зрозумів, що добра не знайде ні там, ні там, а все ж намагався вибрати з двох лих менше. Оголошував Україну нейтральною, але на неї лізли з усіх боків. Посилав військо, воно оволоділо Ромнами, Зіньковом, Гадячем, ходило під Ніжин, під Чернігів, але ті міста були міцно уґрунтовані. А в захоплені міста — Ромни, Зіньків, Гадяч — ледве звідти виходило військо Хмельницького, вступали козаки Сомка та московські ратники.
Найдужче долягав Юрія Переяслав, то була ніби столиця Лівобережжя, взявши її, можна було схилити й інші тамтешні міста. І Юрій оголосив похід на Переяслав.
Полки приходили й ставали над Тясмином. До травня зібралося сімнадцять тисяч козаків та тисяча німців-затяжців, гетьман просив на підмогу поляків, але було вислано тільки тисячу гусар. Рушили в похід. Курява вставала від кінноти, лягала на росяні поля, високо в небі купалися в повітряних хвилях орли, під крильми на сонці поблискували білі плями. Орли — то на добро.
Через Дніпро переправлялися на сімнадцяти байдаках, кіннота перейшла бродом. Юрій сидів на гнідому аргамаку, той пирхав, гріб копитом землю — інші коні вже були на тому боці. Юрій переплив човном, коня Олелько перевів бродом. Минали села, майже всі напівпорожні.
Вітер од дороги зносив пилюку в правий бік, і гетьман їхав з лівого боку війська, вітер розвівав за його плечима бурку, як крило підбитого ворона. Під копитами слався пастівник: пощипана трава, тут і там коров’ячі млинці, сполохані чаєчки-чубарочки над головою. І враз попереду почувся крик — дитячий плач. Кінь зупинився. Далі були городи. Просто перед ним в розпрузі лежала затушкана в кожушину дитина й розривалася від плачу. А потім повела очицями, побачила гетьмана й раптом усміхнулася. І диво — та усмішка прокотилася по Юрієвому серцю сонячним клубочком. І враз зринула дика невідповідність дитячої усмішки й того, куди він їхав, — війни. З городу бігла молодиця, вхопила дитину, відвертаючись, приклала до грудей. І знову Юрію замлоїло під серцем від білої груді молодиці. А молодиця заторохтіла:
— Ой, треба додому, у мене там ще двоє, і вівці прийдуть. — Може, боялася козаків.
— А де твій чоловік? — запитав Юрій.
— А там, — якось непевно махнула рукою, — де всі. — І Юрій зрозумів, що «там» — це у війську, очевидно, в Переяславі.
Сомко з військом вийшов назустріч чигиринцям, але, довідавшись про силу, яка йде на нього, наказав трубити ретирду — відхід. Вернувся й зачинився у місті. Місто обклали півколом, козаки копали окопи на випадок ворожої вилазки; оце слово «ворожої» відлунило гіркотою в гетьмановій душі: козаки — вороги козакам, Чигирин — ворог Переяславу.