— Цей похід — славетний, — казав паша, обсмоктуючи рожевого персика. — Нарешті ми скураємо Русь. Буде вона, себто Україна, нашою провінцією, а ти будеш над нею гетьманом, нашим вірним васалом. І підемо далі, до Москви й до Крижаного моря. Й Азов буде наш. А Москва нехай іде в свою холодну Сибір.
Юрій думав про те, що кілька літ перед тим Ромадановський з Самойловичем оступали Чигирин з гетьманом Дорошенком, і засипали його ядрами, й штурмували безугавно, й зламали зуби. І погинуло люду з обох сторін незлічимо. І тоді приїхав до Дорошенка Сірко й сказав: «Про Самойловича кобзарі погані пісні співають. А це вже, Петре, почали й про тебе. Чи варта булава стількох животів людських». І Дорошенко похнюпився й віддав булаву Сіркові, щоб той заховав її на Січі до кращого часу, а решту клейнодів віддав Самойловичу й передався сам. І поселили його в містечку Сосниці, й сидів він там, немов той сокіл з обтятими крилами.
Юрій сказав про це паші.
— А що як і тепер Чигирин вистоїть. Міцна це фортеця, я знаю, я в ній жив. І стоїть вона у важкоздобутнім місці.
— У нас гармати найважчого заряду. І наші спахії муштровані, до бою вельми вдатні. Здобудемо цей Чигирин, астрологи наші по зірках це прочитали, погріємося на головешках.
Останнє не потішило Юрія. Його душа бралася жаром. Але не жаром звитяги, не жаром перемоги, а жаром тривоги, сумнівів. Почував, що тут повинна вирішитися його доля. Яка вона щербата в нього. Як мало було в нього радості, як багато страху й ненависті. Тільки вона, ненависть, вічна, радість минає, гордість гасне, а ненависть палає. Вона в нього й до Москви, й до Варшави, й до Стамбула, до оцих пихатих турків у аршинних шапках. Он як шмаляють по фортеці, он як ладуються в строї! І як так сталося, що він опинився тут? Хіба він винний? З усіх сторін облягли, не давали дихнути.
А за пашею стоїть причмелений дервіш у химерному картатому строї, з якоюсь хламидою на шиї, з чорними корінцями в руках — ворожить-провіщає грімку перемогу турецькому війську.
До паші підвели захоплених у полон двох городових козаків, двох братів. Що брати, одразу впадало в очі: обоє носаті, губаті, в обох по родимій плямі над лівою бровою. Поруч з пашею стояв товмач, обіч два яничари з оголеними шаблями. Паша щось сказав, товмач, а був він з українців, мовив братам:
— Його осяйність великий паша готовий простити вам, він може взяти вас до себе у військо й нагородити в Криму чи Туреччині садом-землею, аби ви тільки відмовились від свого бога й прийняли Аллаха.
Козаки мовчали. І тоді товмач сказав від себе:
— Погляньте, як гарно світить сонце, як зеленіють верби над річкою. Тільки жити й жити. Ось я, я маю сад у Криму, вівці, три жінки.
— Ти — пес продажний, ти — турецька підтирка, але я таким ніколи не буду. Заткни пельку.
Товмач щось сказав паші. Той взяв зі срібної таці плід інжиру, ворухнув рукою. Блиснула шабля. Козак упав мертвий.
— Ну, хоч ти, дурню, розумієш, де є життя, а де смерть? Ти відмовишся від свого нікчемного Бога?
Менший брат упав на коліна, обняв тіло старшого.
— Я вірую, як і мій брат. Я ніколи не стану бусурманом. Ім’ям свого брата проклинаю вас.
Ще раз блиснула шабля. Паша поклав другу інжирину в рот.
А гармати ревуть, а гармати гуркотять. Кожна несе смерть.
Уже давно довкола Чигирина всі поля, всі дороги, всі підступи политі кров’ю. І вже давно на цих землях господині по всіх городах виривають сапами кістки й складають їх на обміжках. Скільки ж їх буде тепер!
Візир наказав відкласти штурм. Татарські дозорці доповіли, що з того боку Дніпра на допомогу обложеним наближається військо. То були Самойловичеві полки лівобічного рейменту й князь Ромадановський з ратниками і калмиками, і князь Голіцин, воєвода Бутурлін з особливими військами, підійшли й стали навпроти Бужина, який потопав у вербах і кленах, у кучерявих садках. Цар прислав Самойловичу ікону Христового святителя Олексія, її везли між двома кіньми попереду війська. У листі цар Федір Михайлович писав: «Не сподівайтесь на багатолюддя, на силу, на коні і на зброю, але сподівайтеся на Господа, який сотворив небо і землю, і пошле Господь поміч від Сіону. Коли ж підуть чужинці на вас з Голіафом, ви йдіть за Давидом, огороджені надією на ім’я Господа Саваофа, і насправді співайте переможних пісень». Навіть святобливий Самойлович, богобоязливий і не вельми мудрий, подумав: «Яка дурниця, ні Давид, ні Саваоф не заступлять нас від ворожих шабель та ядер».