Вибори відбувалися ранком. На все горло викукурікували свої сни півні в сусідньому селі Зарубинцях, з тужливим криком тягла понад Дніпром вервечка журавлів. Панувала одностайність: Хмельниченка кричали всі козаки. Він сидів на стільцеві з пенька, тримав у руці люльку. Чарував сам його вид — нестеменний Богдан Хмельницький. Ті ж брови, ті ж карі очі, та ж усмішка, тільки було в ній щось надто дитинне. Але те мине.
У Переяславі чекав з військом воєвода Трубецькой з наказом привести козаків до повної покірливості й тоді затвердити вибори.
По тому старшина зібралася в трапезній монастиря, аби зложити умови нової злуки з Москвою. Тут сидів московський посол Яцина і Юрась Хмельницький — пониклий, відсутній, мрійний шал від гетьманства відступив, лишилися тривоги й думки. І сидів у кутку сивобородий чернець, ніхто не знав, хто він, але саме він почав перший говорити:
— Усі хочуть, щоб козаки комусь служили: ляхи — їм, москалі — їм, турки також, ніколи козак не був вільний у своїх помислах і діяннях.
Писар Семен Глухівський почісував за вухом (за півухом, другу половину йому колись відсікли шаблею), крутив у руках перо. Старшини подавали свої думки непоспішливо, пам’ятали, як Виговський опротестував царську грамоту яко махлярську, брехливу і що казав про ті пункти. Тут було багато недоброзичливців Виговського, але тепер усі висновували, що в основу договору з Москвою треба покласти гадяцькі статті.
— Усі ми мудрі по кривді, — мовив Лісницький, — вар’ювали проти Виговського й проти його трактату, але кращого ніколи не мали.
Казали, щоб тільки гетьман зсилався з Москвою, щоб поза ним не приймали листів ні від кого, бо то будуть навіти, пасквілі, щоб, окрім Києва, більше ніде московських ратників не було, а коли московське військо надсилатимуть на Україну, то щоб воно було під рукою гетьмана, щоб і козаки, й посполиті стояли під судом гетьманським, а не московським, щоб українська церква перебувала під рукою царгородського патріарха й була осібною від московської церкви, щоб скрізь по Україні закладалися школи «всякого язика», де і як хто бажатиме. Зложивши умови, кілька разів виправивши їх, переписавши, послали до Трубецького з Яциною та полковником Дорошенком. Трубецькой прочитав статті, довго по-цапиному метляв бородою, а тоді промекав:
— Я маю нові статті, щоб, затвердивши їх, не допустити на будучину зрад, усобиць, свавілля. До вас на раду не поїдемо, нехай гетьман сюди прибуде й заприсягне під хрестом на вічне підданство.
Даремно козацькі посли усовіщали Трубецького, даремно просили їхати на правий берег Дніпра, воєвода гнув своє, щоб козацька старшина зложила умову посеред московського війська. Щоб для того прибула сюди. Дорошенко наполягав, щоб, коли козацька старшина прибуде на лівий берег, Трубецькой вирядив на цей бік своє поважне посольство. Трубецькой і це відхилив, він сказав, що поїде воєвода Бутурлін приймати присягу від козацького війська. Інакше він пошле на козаків своє військо та військо Шереметьєва, яке підійшло з Києва.
Бутурлін сидів у човні, але чекав, коли перевезеться гетьман. На березі йшла пересвара: одні старшини радили їхати, інші — не їхати.
— Ну не поїдемо, й що тоді далі, — сказав Тетеря. — Половина полковників — усі лівобічні — вже у Переяславі.
Юрій ішов до берега. На лузі диміли вогнища, чорніли казани — козаки готували обід. Розлігся голосний вереск: величезний кабанюра вирвався з рук коліїв і мчав до очеретів. То втікав обід. За ним гналися козаки — з оголеними шаблями, з рушницями, бахкали безладні постріли, але кабан утікав. Уже аж біля очеретів упав на передні ноги, повалився на бік. Юрій позаздрив козакам: їм тільки й думки, що про обід, а йому ось…
Чаром стояв ліс. Старий-престарий. Ліворуч Дніпро валив крутий берег, величезний дуб упав кроною у воду, інший похилився на берег, над водою висіло коріння. Блискавицями шугали чайки, вервечка чапель зі скрипом тягнула над лісом. Пахощі лугу, пахощі річки дурманили голову.
Юрій підійшов до берега, на веслах великого дуба сиділо двоє голих до пояса козаків, і один — на кормі. То — Олелько Чорний, гетьманів стременний і комуннік (зв’язківець). Чорний — прізвище Олелька, а сам він білий-білий, волосся, коли він загрібає його рукою, двома золотавими хвилями розтікається по голові й розвівається з-під шапки, і вус чепурний — пшеничний, а очі голубі. Красивий Олелько надзвичайно, дівчата, та й молодиці, так і пасуть його очима, і він не проти погратися з котрою. Олелько — безстрашний, ніколи ні перед ким не хилився, нікому не догоджав, хіба що трохи гетьману — вчив його їздити верхи, вчив козацького ремесла, й гетьман прихильний до свого стременного, сам не знає чому, може, через те, що йому бачить не дано того, що дано Олелькові, а може, за його легку вдачу. Вчора, коли гетьман недбало кинув на засланий обрусом стіл булаву, Олелько казав: «Ціну має тільки те, чого людина не має, а те, що вона має, втрачає ціну». І Юрій подумав: як же мудро сказав цей парубок. І звідки він такий узявся?