Выбрать главу

Біля Києва зібралося численне московське і козацьке військо під командою кількох воєвод і князів. Наводили мости через Дніпро: на якорях ставили байдаки, а по них прокладали мости, генерал Гордон укріпляв верхнє місто, козаки Самойловича піднімали високий вал довкола Печерської лаври. Одначе татари й далі робили набіги на Україну.

Їм протистояли тільки запорожці. Тоді татари разом з яничарами темної зимової ночі підкралися з поля, зняли сторожу й увійшли в Січ. Запорожці пробудилися, прочинили вікна й почали стріляти по яничарах, які заповнили вулички, й вибили їх до ноги, мерзлі тіла довелося волочити кіньми й пускати в ополонки в Дніпро. Тоді ж Сірко з козаками написав листа ханові Мурзі-Гірею, сповненого самоповаги й погроз: «Ви прийшли з яничарами і многими ордами Кримськими, і нічною порою, вирізавши нашу сторожу, підіслали до нас п’ятнадцять тисяч яничар з наказом (це ж соромно, не по-лицарськи) всіх нас молодців сонних перерізати, передушить… Але Христос, Бог і Спаситель, перемінив ваш замисел нам на добро. Нашу погибель перекинув на голови яничар. Люди промислу лицарського, люди правого діла, ми не чекали цього заміру, цієї недишкреції… козаки не однієї матері і не одного права діти: один із них стріляє праворуч, інший ліворуч, третій прямо, але добре, що промаху не дають… Не йди вдруге на нас війною, а не то й ми до тебе підемо і не вийдемо з Криму, поки з Божою поміччю всього не розоримо».

Цей застережливий, сповнений самоповаги лист послужив основою відомого легендарного листа, написання якого запорожцями зображено на картині Рєпіна.

Юрій ще раз спробував тріпонуться, послав своє військо пригортати до себе лівобережні міста й трохи їх пригорнув, дійшов до Лубен, але потім посланий ним наказним Яненко проголосив себе гетьманом і вступив з ним у бій.

Під весну випали глибоченні сніги, в тих снігах потонули обидві військові партії, гинули від морозів, безкорм’я. Юрій вернувся в Немирів. Уже була весна. Дніпрові береги вкрив ряст, на лозах біліли пухнаті котики, особливо вони буяли на красноталі.

Переправившись через Дніпро, їхали горою, вже розквітали дикі груші, й бджоли гули над головою дзвінко та життєдайно. І враз зіткнулися з трагічною валкою: татари вели облов. Самі сиділи на конях, біля них ішли поприв’язувані сирицею до тичин чоловіки, жінки, дівчата, жінок з дітьми везли й на возах, в одного татарина виглядав з-за спини зі шкіряного мішка хлопчик з обстриженою головою, ревіла худоба, ляскали батоги. Юрію стиснулось серце. Це ж і його вина в тім. Так чи так, але вина. І враз в його очах примеркло, в серце кольнуло, — крайнім у ряду, прив’язаною за шию до сухої тичини, йшла Килинка. Вона була боса, але в добрій одежі, в шовковій сорочці. Певно, татари запопали кочу польського війська з дівчатами для забави. Не тямлячи себе, кинувся вперед до татарина: «Відпусти».

Татарин вищирив зуби, як вовк, замахнувся нагаєм, але не вдарив, бачив: перед ним якийсь значний пан.

— Відпусти, псевіро, це моя челядниця, — напирав Юрій.

Татарин подався конем вперед, взявся за шаблю. Але і Юрій був не той, що колись, потягнув з піхов шаблю. Біля татарина стало на конях ще кілька татар. Тоді Юрій шарпнув жупан, розщіпнув гаман у чересі й кинув татарину під копита коня жменю талярів. Татарин скочив з коня, брейонув ножем по сириці біля горла Килинки, а сам упав навколішки збирати гроші. Килинка припала до запорошеного чобота Юрія:

— Паночку гетьмане, паночку гетьмане… — й більше не могла нічого сказати.

— Відведіть її до возів, — мовив Хмельниченко. — У Чигирині в мене немає вже двору, побудеш у Немирові, а тоді поїдеш у село. Годі тобі тинятися по ляських кочах, тобі треба ще жати жито й народити козака. — Сам не знав, звідки взялися ті слова.

Від’їхало коней з двоє, й він підкликав осавула:

— Бери сотню й рубайте татарву.

— Так вони ж за домовою…

— Рубайте в пень! — скипів. — Я наказую.

З того почалися його загострені стосунки з турками й татарами. Він не слухався їхніх наказів, чинив по-своєму. Він взагалі став дратівливий, нестримний у словах і вчинках. Гнув, приневолював і власних підданих, збирав непомірний чинш і все те топив у горілці. Топив у ній свою недолю й недолю рідного краю. Край спорожнів, спливав вогнем і димом, обливався кров’ю. Три звірюки, три драпіжники душили його: лях, москаль і турок.