— Поїм пізніше.
— Тоді я зготую вам кофе.
— Не кофе, Діно, а каву, — поправив Борис.
Ліля блиснула очима.
— А ти, Боря, націоналіст.
Рвонулося: «а ти дурепа», одначе задавив, мовив крізь стиснуті зуби:
— Я українець.
— І я українка. І люблю Україну.
— А звідки видно, що ти українка? Може, ти туркеня або папуаска. І твоя любов… до речі, по-російськи любов — усе: я люблю матір, я люблю дівчину, я люблю пожрати й навіть, вибачай, люблю посидіти в туалеті. Іноземці, які починають вивчати російську мову, жахаються від такої любові.
— А у вас?
— У нас: я люблю пожрать, але я кохаю дівчину.
Діна мовчки вийшла в коридор. І Борис уперше запитав себе: «Діно, з ким ти?» Він не знав, що й оця коротенька перепалка ляже в його течку в таємній установі.
Ліля пішла. Борис не повертався до тієї перестрілки. Не знав, що скаже Діна, а головне, він з самого початку поклав не передавати їй своїх гризот, не перетягувати її в свій бік: досить йому гризот власних, власних болей, нащо вони їй.
Борис купив і почепив на стіні картину Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Він любив ту картину, подовгу вдивлявся в неї, в ті характерні, виразні обличчя, й бачилась йому десь поруч Запорозька Січ, і Дніпро, й степ за ним, де лисячим хутром гнеться під вітром ковила, а з неї, махаючи крильми, вилітає хохітва, де дикі тарпани мчать у траві й з неї ж виглядають вузенькі очі татарина, а на могилі зорить з-під долоні козак… Й сам бачив себе козаком, і сам стояв у бекеті й видивлявся, чи не зачаївся десь ворог. І йому снився степ, і по степовій дорозі біжить незасідланий кінь, а він біжить позаду, й волає, і просить коня зупинитися, бо он ген-ген позаду скаче татарський чамбул.
…Він скаче й тут, майже щодня, невидимий, але від того не менш небезпечний.
До кабінету зайшло двоє, чимось невимовно схожі між собою, хоч один чорнявий, худорлявий, другий — білявий, статний, мабуть, схожість у виразі очей: пильних, уважних, але й ніби непевних; передній, худорлявий, дістав з кишеньки посвідчення: капітан КДБ Юрков. Він і розпочав, без будь-якого вступу:
— До вас мав надійти критичний матеріал з села Громи Тернопільської області від Ящука Полікарпа Григоровича, «Сліпці» називається.
— Критичний матеріал? — Отже, це по відділу критики. — Ходімте.
Борис привів їх до Дробота. Сказав, хто вони й що запитують «Сліпці».
— Кажете, Ящук? «Сліпці». Не було такого. Про всяк випадок я ще передивлюся. — Погортав учнівського зошита. — Ні, немає. Та я й так пам’ятав би.
Вернулися до Борисового кабінету.
— Дайте нам журнал реєстрації надходжень.
Борис пішов і взяв у секретарки широкий тлустий журнал, де реєструвалися надходження всіх рукописів і відповіді на них. Кадебісти сіли за приставний столик і почали гортати журнал. Перший раз швидко, а другий — з лінійкою, пересуваючи її по рядках. Не знайшли.
— Мабуть, ще не надійшов. Ось вам наш телефон. Коли надійде, повідомте.
Вони пішли. І враз Борисові ніби полуда з очей спала: він згадав, що Дробот приносив йому цих «Сліпців».
— Що з ними робити?
— А що?
— Почитай, хоча б один розділ.
Борис прочитав. Це була оповідь про концтабори, не ті, сталінські, а нинішні. (СРСР заявив на весь світ, що в нас політичних в’язнів немає.) Розпочиналася оповідь з того, як з воріт табору виїжджає вантажна машина з тирсою і троє кадебістів штрикають тирсу довгими металевими списами, чи не причаївся там на дні в’язень.
— Ну, що будем робить? — знову запитав Дробот.
— Сам розумієш. Негайно одішли автору за адресою.
У Бориса взагалі погана пам’ять на прізвища, й оті Ящукові «Сліпці» просто загубилися в ній. Тепер же… Тепер же краще помовчати. Та й не стане він донощиком. Кадебісти прийшли через три дні. Й знову дивились журнал надходжень. Й знову нічого не знайшли. То була якась містика, якесь наслання, недарма — «Сліпці». Бо приїхали кадебісти з Тернополя й одразу знайшли в зошиті реєстрації запис. Він був серед інших, нічим не прихований. І записано, що автору рукопис повернено Дроботом. Зажадали відповідь Дробота. Він писав: «Шановний товаришу Ящук. Ваш матеріал цікавий, але він нам не підходить. Повертаємо рукопис».
За ту відповідь Борису був «втик» з ЦК. За те, що, мовляв, приховали і за таку відповідь.