Оскільки найбільш розореними після відомих подій були Київщина, Брацлавщина та Центральне Поділля, то саме на цих землях слобідське господарство набуло найбільшого розвитку. Щоб утримати біля себе новопоселенців, власники великих фільварків у цих регіонах після закінчення пільгових років змушені були брати з селян лише невеликий чинш, що тривало подеколи до 30 років. У більшості маєтків чинш брали не з площі розораної землі, а з поголів'я робочої худоби, якою володів селянин. Це зумовлювалося тим, що вільної землі тут було надзвичайно багато, а тяглової худоби - обмаль. Адже більшість слобожан становили втікачі з володінь, де існувала панщина. Однак навіть таке незначне запровадження феодальної повинності викликало опір місцевих селян, які вже звикли жити без економічного примусу.
Типовою ставала ситуація, коли, "відсидівши" певний час на одному місці, слобідські піддані переходили до іншої слободи, завдаючи своїм панам значних збитків.
- співали українські селяни. Питання про слобожан-утікачів обговорювалося протягом XVIII ст. майже на всіх повітових сеймиках Правобережжя. Подільська шляхта в наказі своїм депутатам на сейм скаржилася, що "хлопи" приходять на слободи, а по якімсь часі переходять на інші й тим самим дуже шкодять землеволодінню та спричиняють різні конфлікти.
Поряд зі слободами, значна частина земель Київщини та Брацлавщини до 1714 р. належала козацтву, яке освоювало відвойовані у польської шляхти та католицького духівництва маєтності. У 1701 р. київський бискуп Гомолінський звертався до сейму зі скаргою на козацького полковника С.Палія, що той "всіляко обтяжує шляхту, порядкує у Фастові... примушує Київське бискупство платити йому податок". На території, де поширювалася його влада, Палій надавав бажаючим у користування стільки землі, скільки вони могли обробити. У підсумку на Правобережжі почали засновуватися козацькі хутори. Історик Т.Осадчий вклав у вуста С.Палія такі слова: "... працював коло неї (землі - авт.) як на своєму господарстві, широкі поля засіваючи хлібами". Наказний гетьман Самусь володів маєтностями між Богуславом та Вінницею, а полковник А.Абазин - в околицях Брацлава. Під час Північної війни, в 1702-1705 pp., король Август II разом із магнатами 15 разів звертався до Петра І, прохаючи допомогти в справі повернення земель і платежів з території Подніпров'я, що підлягала козацькій адміністрації. Як стверджує В.Маркіна, існували такі форми козацького землеволодіння: 1) спадкові; 2) "надані" (землі, за які виконувалася військова служба); 3) "куплені" (придбані за гроші); 4) "зайняті" (оброблені власною працею вільні або відвойовані землі). Слід відзначити, що козаки вважали землю своєю "згідно природного права" й намагалися утвердити пріоритет приватної власності на неї.
Слобідське і хутірське землеволодіння в Правобережній Україні протягом тривалого часу живило козацький, а згодом і гайдамацький рухи. Невипадково місцева шляхта намагалася всіляко обмежити терміни слобід і знищити розсадники політичного й економічного "свавілля" в Речі Посполитій - козацькі поселення.
Етнічний склад населення Київського, Брацлавського, Волинського та Подільського воєводств Речі Посполитої у XVIII ст. відзначався переважанням українців, хоча безперервні війни та соціальні рухи, спричинюючи економічний занепад краю, перешкоджали їх природному відтворенню. Попри те, що на середину 1670-х pp. Правобережна Україна втратила більше половини свого населення, внаслідок колонізацій та міграційних хвиль наприкінці наступного століття українці становили тут близько 3-х мільйонів. Треба відзначити, що соціальна структура правобережного українства впродовж значного проміжку часу була неповною. Через примусове виселення в 1711 p. народ втратив свою еліту - козацьку старшину. Представники старої української шляхти були знищені або покозачилися й перейшли в Лівобережну Україну, а решта прийняла католицьку віру. Незначний відсоток православного духівництва також не завжди міг протистояти польській державній релігії - католицизму. Міщан-українців було замало для того, щоб впливати на політичний розвиток міст. Найбільша соціальна верства - селяни - залишалася переважно вільною, однак процеси так званого другого закріпачення дедалі більше обмежували її права.