Водночас на правобережні землі переселялися вихідці з Росії. У 1762 p. представники Київської прикордонної комісії вимагали від поляків повернення 2864 російських сімей, що осіли в Київському та Подільському воєводствах Корони Польської. Цілі села засновували в Хмельницькому старостві старообрядці-пилипони, що втікали від російського кліру. В 1764 р. в Правобережній Україні проживало 1202 сім'ї російських старообрядців.
Паралельно із заселенням Правобережжя відбувався й зворотний процес. Навіть незначне збільшення феодальних повинностей у південно-східних районах Київщини та Брацлавщини зумовлювало масовий міграційний рух місцевого селянства до Новосербії, володінь Запорозької Січі.
Згідно зі спостереженнями В.Антоновича, міграція місцевого населення відбувалася протягом усього XVIII ст. Наприкінці цього століття на Правобережжі зросла кількість молдавських поселень. Тікаючи від турецької влади, молдавани-християни оселялися на Поділлі, а також у південних районах Брацлавського та Київського воєводств.
Під впливом різнорідних еміграційних потоків на кінець XVIII ст. й сформувалася нова етнічна структура Правобережжя. Чільне місце в цьому процесі, який відновлював господарське життя Правобережної України, належало народній колонізації корінного українського населення.
§5. НА ЗАХІД ВІД ДНІПРА
Традиційно до складу Західної України входили такі історико-геогоафічні та етнографічні землі, як Східна Галичина, Західна Волинь, Західне Полісся, Покуття, Передкарпаття, Надсяння, Бойківщина, Гуцульщина, частини Холмщини, Підляшшя, Лемківщина. Крім того, до західноукраїнських земель належать такі мальовничі гірські регіони, як Північна та Південна Буковина, а також Закарпаття.
Складною була доля цих українських земель, які в другій половині XVII-XVIII ст. перебували під владою Речі Посполитої, Османської імперії, Угорщини та Австрії. Одначе, незважаючи на економічну відсталість, політичну роздрібненість та підпорядкування урядам різних іноземних країн, населення Західної України не стояло осторонь подій загальнонаціонального характеру.
"Червоною Руссю" називали зарубіжні мандрівники в добу пізнього середньовіччя та раннього нового часу українські землі Галичини, Сама назва "Галичина" походить від назви старовинної столиці Галицько-Волинського князівства - міста Галич (від грецького слова, що означає сіль). Історично склалося так, що Галичина поділяється на Східну, переважно населену українцями, і Західну, де більшість становлять поляки.
З географічного погляду, Галичина є частиною великої Східноєвропейської рівнини, що простяглася між Балтійським і Чорним морями. Лише її південно-західний регіон належить до Подільської височини, яка має від 300 до 400 м середньої висоти. Більша ж частина галицьких земель є більш-менш хвилястою рівниною чи невисоким (до 250 м над рівнем моря) плоскогір'ям. Там, де з'єднуються річки Сян і Вісла, місцевість зовсім плоска, а на північ від Львова, між Бугом і Стирем, розташовується найнижча частина Галичини - болотиста Буго-Стирська впадина. Грунт на рівнині складається з лесу та чорнозему і є переважно родючим. У гористій місцевості ґрунт кам'янистий і твердий, на пагорбах - глиняно-вапняковий.
Клімат Галицької України є континентальним і доволі суворим, як для південної широти її розміщення. Це пояснюється тим, що південні теплі вітри не можуть пробитися сюди через Карпатські гори. Водночас Галичина відкрита для холодних північних і сухих північно-східних вітрів.
Починаючи з середини XVII ст., Західна Україна у верхніх прошарках свого населення стала дуже швидко й сильно ополячуватися, а представником української нації залишалася, головно, селянська маса. У цей період національна самосвідомість дещо притупляється, а на перший план виступає релігія. Перехід із православ'я в католицизм вважається відреченням від своєї національності. В останній чверті XVII ст. на західноукраїнські землі з новою силою насувається унія. Її роль в історії України є неоднозначною, але не підлягає сумніву той факт, що, навіть прийнявши унію, галичани вперто трималися свого східного обряду й не давали себе латинізувати.
Загальну характеристику соціального стану населення Галичини подає перепис, здійснений австрійською владою у 80-х роках XVIII ст.
Згідно з ним шляхти нараховувалося 95 тис. чоловік, міщан - 332 тис., чиновників, почесних громадян, інших вільних - 135 тис., євреїв - 168 тис., селян, що були переважно кріпосними, - 1 млн. 859 тис. Отже, загальна чисельність галицького населення сягала 2 млн. 589 тис. чоловік.