Під час добору кандидатури гетьмана вибір впав на К.Розумовського (1728-1803 pp.), який у дитинстві випасав батьківську худобу, а після "випадку" зі старшим братом Олексієм, котрому випала доля некоронованого чоловіка цариці, став графом (з 1744 p.). Після затвердження указом від 5 червня 1750 р. на посаді гетьмана України Кирило Григорович переселився в Глухів, де, оточивши себе "двором" і охоронцями, зажив, мов "царьок". Спочатку Єлизавета Петрівна пішла на значні поступки новообраному гетьманові. Нею особисто чи з її відома були повернуті всі рангові маєтності "на булаву", відновлено право самостійного фінансового управління в регіоні, відкликані російські сановники зі старшинської адміністрації, генерального суду, Комісії економії тощо, а також скасована Канцелярія міністерського правління. 24 липня 1751 p. Сенат видав указ про підпорядкування Коша Запорозької Січі гетьманові й надіслав його до канцелярії К.Розумовського. Цими заходами практично відмінялася більшість адміністративних "реформувань" Петра І, Петра II та Анни Іоаннівни, а Гетьманщині повертався політичний статус, який вона мала в період обрання гетьманом І.Скоропадського.
Гетьман Кирило Розумовський
Сам гетьман, незважаючи на те, що між ним і урядом власне Росії не було укладено ні "статей"-угод, ні договору, почав на свій розсуд розширювати автономне управління Української держави: відновив склад генеральної старшини і суду, функціонування суспільно-політичних установ, дещо реформував торгівлю й судочинство (наприклад, скасував російський "суд по формі"). К.Розумовський взявся також за реальне підпорядкування Запорозької Січі гетьманській владі. Конкретно це стосувалося й питання розмежування земель низовиків і жителів Лівобережжя. Так, у 1752 p. він видав Кошу "ордер" про необхідність прибуття з Січі "депутатів" у зв'язку з суперечкою за так звані старосамарські землі. 19 липня 1653 p. царський уряд спеціальним декретом заборонив вибори на Січі кошового отамана, писаря й осавула, обмежив довільне висування козаків на старшинські посади.
У 50-х pp. гетьман розгорнув справжню "боротьбу" за підкорення собі Києва, який і на той час багато в чому ще зберігав середньовічне самоврядування.
У 1753-1754 pp. уряди трьох держав - України, Росії й Польщі - продовжували уточнювати кордон. Зокрема, тоді було зроблено "Опис на карте Россійской імперіи с Полскою областию границ, по каким оная ныне урочищам и знакам лежит, також с показаніем на оных спорных мест, по каким же рекам и урочищам прежния границы имелись", а також виготовлена "Карта специальная Российской имперіи с Полскою областию Стародубовского полку спорным грунтам разным владелцов..." В них міститься дуже детальна демаркаційна лінія між одним із найбільших лівобережних полків - Стародубським - та Річчю Посполитою, з позначкою понад 40 "внутрішніх" форпостів. Слід відзначити, що місцями кордон не відзначався стабільністю. Наприклад, окремі форпости взимку чи навесні могли переноситися на інші місця через повінь, кригу й т. ін.
Однак саме тоді, в 1754 p., дуже підозрілий до дій К.Розумовського царський уряд завдає кілька відчутних ударів по розбудові Української держави. У липні Сенат законодавче ліквідовує й без того досить прозорий кордон між Україною та Московією, припиняє функціонування державних митниць у цьому районі, запроваджує на території України загальноімперську митну систему. В радянській історіографії ці заходи царизму розглядалися як цілком позитивні: мовляв, це робилося для поліпшення економічних зв'язків між Україною та Росією, сприяння їх спільному народногосподарському розвитку. Насправді ж ідеться про скасування однієї з найважливіших ознак української автономії.
Втім, митниці на кордонах, підпорядковані вже чиновникам із Росії, існували й далі. Складений у 1756 p. "Реестр портовым и пограничным таможням" називає, зокрема в Київській губернії, такі з них: при Васильківському форпості, "вверху и внизу реки Днепра в тех местах, где оная река Днепр россійскую границу к Полской стороне пресекает, две малыя таможни Межигорская й Стайковская", вгору по Дніпру до Смоленської губернії в розкольничих "государевых слободах" - Добрянці, Злинці (Білянський форпост); униз по Дніпру - в Переяславі й Кременчуці, а між ними "одна малая" митниця при Секеринському форпості, в Переволочні. У Воронезькій губернії - в Царичанці й Бахмуті. Останній підпорядковувалися "две малыя" митниці в Ізюмі та Луганську. В тому ж році Київська полкова канцелярія відповідно до постанов вищих установ видала "ордер" про закриття на території полку Злинської митниці й відкриття Вишківської (с.Вишків належало Києво-Печерській лаврі). Уточнювалися також прикордонні межі володінь Троїцького Іллінського Чернігівського монастиря. На початку 60-х pp. загострюється питання про Запорозьку Січ та про землі, які належали низовикам. У його вирішенні беруть участь як царський уряд, так і гетьманське правління. Так, у 1760 р. К.Розумовський надсилає до Сенату, а той приймає до розгляду "рішення" гетьмана щодо перенесення Січі на нове місце. 8 грудня 1761 p. кошовий отаман Григорій Федорів своїм "рапортом" сповіщає гетьмана про отримання ним "ордера" щодо прийняття у "відомство" Війська Запорозького старосамарських земель із поселеннями, за які не один рік точилися суперечки з адміністрацією Полтавського полку. В тому ж році К.Розумовський повторно ставить перед Сенатом і Кошем питання про перенесення Січі в урочище Микитне. Не були байдужими до запорозьких володінь прусський король і, зрозуміло, кримський хан. Так, в одному з документів 1762 р. згадується про те, що "земля вся, которою запорожцы владеют, уже обещана (Росією - авт.) была через прусского короля хану крымскому к присовокуплению до Крыму". Але вступ на престол Катерини II (1762-1796 pp.) завадив здійсненню цих намірів.