Гея

Володимир Самійленко

Гея

Поема

Розділ перший

Автор, марсіянин, прибуває на планету Гею. Які він мав перші вражіння, з ким насамперед він там спізнався і як порозумівся.

I

Я обіцяв, як [лиш] сюди прибуду,

На цю планету, дать правдивий звіт

Про звичаї й порядки цього люду

І як тут дивляться на божий світ,

Що викликає в їх душі осуду,

А що хвалу дає на сотні літ,

Яка їх віра та які ідеї

Клопочуть голови мешканців Геї.

II

З дитинства цей космічний острівець

Приваблював моє цікаве око.

«То інший світ», — казав мій панотець,—

І я, на Марс закинений глибоко,

Журився, чом не маю я крилець,

Щоб підлетіти вгору так високо,

Туди, де та планета гарна йде,

Розглянути лице її бліде.

III

І от я зміг справдити давню мрію.

Нехай живе наука довгий вік!

Тепер я тільки мовити посмію,

Що я не зовсім темний чоловік,

Бо в космосі багато правд одкрию

І з'явищ, котрих бачити не звик,

І більш, ніж перш, природи буду паном,

Відколи володію космопланом.

IV

Як космопланом линув я сюди,

Моя душа в непевності тремтіла:

Чи той тут склад повітря та води,

Який у нас, і чи знайду для тіла

Поживу, чи не матиму біди

Замість науки, що душа хотіла.

Та ще боявсь, до всіх отих турбот,

Що не знайду розумних тут істот.

V

Був ранній час, як я спустивсь так низько,

Що міг поверхню Геї озирнуть.

Яке величне пишне видовисько!

Навряд чи те ви можете збагнуть.

Передо мною, наче зовсім близько,

В зелений берег хвилі моря б'ють,

А просто вниз, під самими ногами,

Високі гори, вкритії снігами.

VI

Ще більше я свій знизив апарат

І роздивлявся, що передо мною:

Під самою горою група хат,

Отінених дерев гущавиною.

А далі місто, де ряди палат

Красуються над дужою рікою,

Лани, гаї, залізна колія

І море, котре так сподобав я.

VII

Щасливий той, хто міг спізнати море,

Хто тішив очі в ясній глибині,

Хто бачив, як — то темне, то прозоре —

Воно хвилиться в тихому півсні,

Або реве, коли по йому оре

Рови глибокі буря, і в борні,

Не хотячи коритись грубій силі,

Наїжує сердиті гори-хвилі.

VIII

Тут море більш величне, ніж у нас,

І розкішніші всі дари природи.

Таких гаїв, таких скелястих мас

Раніш я бачити не мав нагоди.

Я дивувавсь, і думав я в той час:

Щасливі, мабуть, тут живуть народи,

Щасливі й, певно, добрі без. кінця,

Найближчі духом до свого Творця.

IX

Коли б мені скоріше їх спізнати,

Ті образи найкращі чесноти!

Але чи можу я в цей світ багатий

Свою істоту вбогу принести?

І чи захочуть тут мене приняти

Вони, як брата рідного брати,

Чи, може, й розмовлять ніхто не стане,

А скаже: «Геть, нікчемний марсіяне!»

Х

І ще я думав: я ж сюди прийшов,

Немов німий, це ж, знов, було клопотом.

Хоч знав я цілих шість марсійських мов,

Тому вважався дома поліглотом,

Але навряд щоб тут я щось найшов

Легке до вимови марсійським ротом,

Тим більше, щоб що-небудь зрозумів

У[з]начінню чужих для мене слів.

XI

Але дарма, якось воно та буде,

Як той казав, і я прогнав свій страх,

Поміркувавши: де існують люде,

Там знайдеться порозуміння шлях,

Адже одважний досі був я всюди,

То буду сміливий і в цих краях.

До мов я маю хист, а ще ж до того

Методи є, щоб вивчити й німого.

XII

Осівся я на одному з верхів

Гори високої й одсунув двері.

Я в камері скляній тоді сидів

Зачиненій, як линув ще в етері.

Тепер же барометр мені довів,

Що саме я в найкращій атмосфері:

Тут, на горі, така їі вага,

Яка в нас на долину наляга.

XIII

Я вийшов з апарата й став на ноги,

Та не багато зразу бачить міг.

Передо мною не було дороги,

Кругом білівся тільки чистий сніг;

Оддалеки ж високий і розлогий

Виднівся шпиль, неначе круглий стіг,

А на шпилі побачив я будівлю,

Що мала вежу й круглую покрівлю.

XIV

Я не боявсь лишити свій космо,

Бо хоч і є в словниці слово «красти»,

Але в цей вік, коли ми живемо,

Поняття це вже втрачене почасти;

А щоб крадіння сталося само,

Сто літ не знав ніхто тії напасти.

Так, певно, й тут.

Я рушив по снігах,

Туди, де бачив той опуклий дах.

XV

Опуклий дах — це річ мені знайома;

Я під таким і сам попрацював,

Бо астрономії я вчився дома,

Відколи так природу покохав.

Тягла мене-бо сила невідома

До справ небес, а не до власних справ.

І зорі стежив я в пітьмі прозорій,

Тому я й вигляд знав обсерваторій.

XVI

Я йшов і ледве-ледве вірив сам,

Що так недавно вилетів із хати,

І ось тут прийдеться моїм очам

Цілком незнану людськість оглядати,

Що це далекий світ новий, і там,

Куди я йду, що маю я сказати?

Який чекає там мене привіт?

І в цих думках дійшов я до воріт.

XVII

Прийшов, постукав, і мене впустили.

Сидів там мій колега за столом.

Хоч нас не на одній планеті вчили,

Але ж і він так саме астроном,

Тому й колега. Тільки ж, боже милий!—

Я знаю, ви бажаєте притьмом,

Щоб я не гаючись прискорив справу

І постать гейця змалював яскраву.

XVIII

Вгамуйтеся, кохані земляки,

Яскравості я більшу б мав охоту,

А може, й хист, завдав би залюбки

Собі я праці більшої й клопоту,

Якби мені прийшлося насправжки

Відмінну більше малювать істоту,

Але ж тутешні постаті людей

Цілком не вразили моїх очей.

XIX

Тут люде вищі, як зрівняти з нами,

Але не більше, як на цалів п'ять,

І ходять теж, як ми, двома ногами,

Орудують руками, як їдять,

А не хапають навпростець зубами,

Сидять на кріслах, і на ліжках сплять,

І мають рот один і теж два уха.

Хоч кожен з їх говорить більш, ніж слуха.

XX

Смуглявіші й кудлаті більш, ніж ми,

Бо тут їх дуже сонце припікає,

І одіж теж для літа й для зими

Вони вживають, хто якую має,

Але ж і в нас назвали б їх людьми.

Різниці ж більшої між нас немає.

Про це дізнався я не в першу мить.

Подав же тут, бо знати вам кортить.