XXI
Але вертаюсь до тії хвилини,
Як я ввійшов. Колега мій устав
Мені назустріч; це був тип людини
Приємної, таких я зустрічав
Раніш чимало дома щогодини.
Ласкавий, простий, він не мав об'яв
Бундючності або пихи нудної,
Часом ознаки вченості тупої.
XXII
Я привітавсь одною з наших мов,
Чоло схиливши в чемному уклоні,
Він щось сказав, до мене підійшов,
Простягши на привіт свої долоні,
Та й запросив сідать, і от, немов
Два друзі, ми посіли на ослоні
Прегарному, й розмова почалась,
Та спершу все була чудна якась.
XXIII
Побачивши, що годі зрозуміти
Йому мене, як і мені його,
По тому, як ми спробували вжити
По дві-три мови з засобу свого,
Він догадався, як йому зробити,
Щоб знати місце вродження мого.
Він оді йшов і знов передо мною
Край столу став із мапою земною.
XXIV
Раніш я з Марса Гею розглядав
І міг пізнати кожну тут країну.
А він ось як тоді мене питав:
На мапі вказував якусь місцину,
Тоді на мене вказував, мов ждав,
Що я себе признаю за людину
З тії країни, тільки ж я довів,
Що родом я зовсім не з тих країв.
ХХV
Він дивувавсь, як бачив я, над міру,
Що я ніде не міг свій край пізнать,
Уже, здається, певну недовіру
В очах його було для мене знать,
І я боявсь, чи не було заміру
У його, щоб зовсім мене прогнать.
Але я розв'язав його вагання,
Хоч викликав страшенне здивування.
XXVI
Якось на стіну глянув я в куток
І враз побачив, що мені робити.
Була там мапа: сонячний гурток —
Воно само, планети й сателіти.
Я Марса рідного пізнав кружок,
Бо знав положення його орбіти.
Я ткнув на Марс, тоді на себе ткнув,
А в знак того, що так, іще й кивнув.
XXVII
Мій астроном підскочив аж до стелі,
Немов його сто вольтів припекло.
Геть збив якісь прилади та моделі,
Що аж посипалось побите скло;
А я побачив карту Сквяпареллі,
Де Марса намальовано було,
Підбіг до неї й показав на точку,
Де був мій край, де був я в сповиточку
XXVIII
Він ще не міг повірити мені,
Що міг я тут зненацька опиниться,
В такій далекій живши стороні;
Була для його в цьому таємниця.
«Соmment? сomment?[1]» — шептав він як у сні.
Я зрозумів те слово як годиться,
Підвів до вікон і вказав між ґрат
На місце, де стояв мій апарат.
XXIX
Він зрозумів і враз прийшов до тями,
Лице його зробилося ясне.
До мене він схиливсь, обняв руками
І довго, довго цілував мене.
Тоді ми вдвох, озброївшись чарками,
До столу сіли й там вино смачне
Пили, і хоч сиділи ми без мови,
Були тут певні вправи язикові.
XXX
І от я став у його жити й там
Доволі мав і пити й попоїсти.
Господар мій — зовуть його La Flamme[2] —
Просив мене на довший час осісти.
Хоч зіставатись довго так гостям
Не слід, але всі люде егоїсти,
І я зіставсь. Я ж тут чужий усім,
А де знайду такий гостинний дім?
XXXI
На півгорі, як із тії вершини
Зіходити, колега мав шале;
Він там проводив вільнії хвилини,
І примостив мене він там не зле,
Учив мене, немов дитя мале,
Почавши з А, одної з мов, тієї,
Що легшої нема на цілій Геї.
XXXII
Та мова не народна й не жива,
А може здатися цілком живою.
її одна створила голова,
Щоб легко розумілись між собою
Народи всі. Вона ще тут нова,
Але пройшла вже з славою гучною
По всіх краях; її приймає всяк,
Як згоди всіх та як братерства знак.
XXXIII
Та мова штучна, та ні в одній мові
Так тісно не сплелися у одно
Слова й думки в гармонії чудовій;
Тут слово кожне чистеє зерно.
Нема в їй місця зайвій тій полові,
Що в наші мови вмішана давно.
Вона гнучка, дзвінка й ортологічна.
Хоч для поетів трохи анемічна.
XXXIV
Але вже про поетів я мовчу,
Поетам-бо не ввесь же світ зажерти,
Хай рідну мову кожний досхочу
Калічить і мордує хоч до смерти;
А зверхпоетів я вже й не лічу,
Бо їх футуристичні крутоверти
Не більше потрібують людських слів,
Як соло та дуети для котів.
XXXV
Про футуристів та про їх «поези»
Згадав я, та нехай їм «Музагет»!
Поки росте гнучка лоза й берези,
Не буде без заплати зверхпоет.
Але мене вже кличе дух тверезий,
Щоб розгортав я далі свій сюжет.
Отож, опанував я есперантом,
Цим штучним, трохи блідим, діамантом.
XXXVI
За тиждень я й колега астроном
Про все вже розмовляли між собою
І, посідавши в хаті під вікном
Або в садку під липою рясною,
Вели розмову; а як сонце, сном
Знеможене, сідало за горою,
На вежу йшли і, стежучи зірки,
Ще довго розмовляли залюбки.
XXXVII
Цікавивсь він планетою моєю,
І я йому про все розповідав;
А він мені відомості-про Гею
Подав докладні: дещо я списав.
А потім ближче запізнався з нею,
Бо що побачив сам, а що читав,
І в дальшім розвитку мого сюжету
Я вам поняття дам про цю планету.
Розділ другий
Автор кидає сумний погляд на сучасне становище Геї. Кілька уваг про віру й світогляд її народів та про їх моральність. Хижацтво деяких з їх зао-хочується сваркою народів. З цієї нагоди баєчка для дітей і апострофа для дорослих. Що дає надію на кращі тут часи.
I
Поживши довго на планеті цій,
Я надививсь на всі її народи,
І все скажу, що є в душі моїй,
Не боячись образи й недогоди.
Скажу найперше, що давніших мрій
Про те, що люде тут краса природи,
Не стало хутко; розійшлись як дим
Під подихом холодним життьовим
II
Дивлюсь на їх і вже не маю сили
Любить їх так, як перше був хотів,
Коли я бачу, що вони зробили
З своїх для щастя створених країв,
Де часто від колиски до могили
Не мають люде двох веселих днів,
Живуть не впоєні життя красою,
Навряд чи й сонце бачуть над собою.
III
Їх ватажки, як вірить їх словам,
Рятують люд, недолею прибитий,
Але з своїх теорій та програм
Уміють тільки пекло тут створити.
І творять щиро, всім своїм життям,
Воно вже скрізь, куди не позирни ти.
Слухняні ж маси темної юрби
Ідуть за тими, хто самі раби.