Выбрать главу

VII

Сказавши ж просто — кожний робітник

Обдерся, обносився аж до шкури,

Бо з часу, як буржуй злочинний зник,

Живе тут кожний близько до натури,

І виробляти пролетар одвик

Що-небудь інше, опріч диктатури,

То з часу, як совіцький лад зміцнів,

Зістався він без свити й без штанів.

VIII

То щоб не буть чужим з робітниками,

Модерний вигляд мусив я принять:

Обтяв одну полу, немов зубами,

А на штанах зробив дірок штук п'ять;

Одежу всю в такі оздобив плями,

Що стало кольору її не знать.

Таку фігуру в сні хіба примариш:

Сказав би всяк тоді, що я товариш.

IX

І ледве перейшов я той місток,

Що служить там кордоном, зараз чую:

— Товариш, стой: куда бредешь, дружок?

Небось, не сладко кланяться буржую,

Так ты вот к нам пустился наутек?

— Еге ж, — кажу, — до вас тепер прямую.

(Я знав уже, що треба тут казать).

Прийшов, — кажу, — щоб з вами працювать.

Х

— І пречудесно; будем працювати,—

Новий товариш мій мені відрік,

Малий на зріст, рябенький і кирпатий,

І, як з одежі знати, робітник;

Борідка цапом, різнобарвні лати

На спінжаку, рудий на тілі шлик,—

Оце й усе, що кинулось у вічі,

Щоб опису не починати двічі.

XI

— Ходім зо мною, — каже мій Іван

(Я знав докладно вже за три хвилини

Його ім'я, і соціальний стан,

І ряд пригод численної родини),—

Ходім зо мною просвіщать селян

Совіцької червоної Вкраїни.

Ми за науку беремо тут хліб,

Та й грошей я чимало вже нагріб.

XII

І взагалі тут добра нам пожива:

Чого-чого в країні цій нема!

Всі землі тут одна родюча нива,

А повний колос аж стебло лама.

Але цього не розумію дива:

Тут люд чомусь комуни не прийма.

І не втовчеш їм нашої програми

Ніяк — ні кулями, ані киями.

XIII

«А що простіше? — запитав би їх:

Ти любиш землю? — ну й працюй над нею,

Ори, і сій, і —скільки в тім утіх!—

І жни, й мели, хоч цілою сім'єю,

Печи хоч паляниці, й то не гріх;

Але не їж, не будь же ти свинею.

Поїсть совдеп, продком і совнарком.

Зате ж наділять і тебе пайком».

XIV

І от нема на них такої сили,

Щоб змусила признать порядок цей.

А скільки сел ми досі попалили

І скільки розстріляли ми людей!

І скільки вже в Сибір переселили,

Щоб не тримались власницьких ідей!

Але всі наші заходи даремні:

Ми їм чомусь і досі неприємні.

XV

Ми рай даєм, несем благую вість,

Приносим пролетарську диктатуру.

Ці ж дурні кажуть: «Що нам за користь

З диктаторства, коли з нас луплять шкуру!»

І як хто з нас у їх корову з'їсть,

Вони піднять готові авантуру.

їм реквізиції не до смаку

Та й неохоче ставляться в чеку.

XVI

І взагалі такий народ тут клятий,

Що справа з ним занадто вже тяжка:

Почнеш його до війська заганяти,

А він тобі не знать куди втіка.

Ніяк з упертого того звіряти

Червоного не зробиш вояка.

їм кращий жовтий кольор та блакитний,

Ніж наш червоний прапор усесвітній.

XVII

Від їх і небезпека немала:

Не раз тремтиш, неначе в лихоманці,

Бо їм лиха година надала

Вельми погану звичку — йти в повстанці.

І йдуть сотнями з кожного села

Не тільки власники, а й голодранці,

Та як наскочить чи вночі чи вдень

Ватага їх, то нас рубає впень.

XVIII

Трапляється, що часом ми втікаєм;

Та війська в нас, мов тої сарани:

Вернувшись, ми сот дев ять розстріляєм

І знов-таки над сотнею пани

Й цю сотню ущасливим нашим раєм,

Чи то хотять, чи не хотять вони.

Хай ліпше край від люду буде чистий,

Ніж залишаться тут не комуністи.

XIX

Почувши висновок останній цей,

Я в тон йому сказав — Я теж гадаю —

Не рай повинен бути для людей,

А люде препаровані для раю.

Який пожиток нам з чужих ідей,

Хоч би й корисних для якогось краю!

А наші, хоч і згубні задля всіх,

Несуть нам стільки радощів і втіх.

XX

То певна річ, що ми свої ідеї

Зуміємо багнетами вщепить

І проти волі людності всієї

Країну кожну зможем ощастить;

А людності не вистачить, — без неї

Ще краще наша зірка заблищить:

Де менше люду, менше там опору,

В пустині ж то найбільше нам простору.

XXI

— Ти правильно, товаришу, сказав,—

Іван говорить, — нащо нам ті люде!

Хіба на те, щоб хтось тут панував

Тоді, як нас на світі вже не буде?

А щоб своїх не віддавати прав,

Ми краще людність знищимо повсюди.

Нам більше буде, як помре вона,

І хліба, й м'яса, й цукру та вина.

XXII

От тяжко тут добуть мануфактуру,

Та як наб'єм ми досить куркулів,

То буде чим прикрити нашу шкуру:

Ми наберем ще досить жупанів.

Не знаю, чом ми не взялися здуру

За тих добродіїв ще з перших днів.

Ми досі б мали добру одіж кожний,

Як мусить мати пролетар заможний.

XXIII

Тепер же кожний з нас, немов буржуй.

Одежа вся — самі дірки та лати:

Що як ти не крути та не мудруй,

Щоб рам'я те докупи постягати,

Не втнеш нічого; ну, та не сумуй,

Ми ще себе зумієм полатати,

І вдягнемось без фабрик і купців,

Як прийде день залишків та льохів.

XXIV

Ех, брат, люблю я лад комуністичний,

За те, що він найкращий з-між усіх:

Робітники спочинок мають вічний,

А всі пани працюють задля їх;

Тепер і ледар став як цар всемічний;

Ще ж добре, що вбивати вже не гріх

І що вже зникла власність на кишені —

Залазь у кращу й цуп кредиток жмені.

ХХV

— Ура! нехай живе найкращий лад!—

Я крикнув, щоб ту мову припинити.

Ще п'ять хвилин я б витримав навряд

Без того, щоб товариша не вбити.

Я відступив од його крок назад,

Щоб геть піти, та й думав: «Пропади ти,

Щоб я з тобою далі йшов удвох,—

Бодай ти був ізвечора ще здох!».

XXVI

Але товариш, у відповідь крику,

Скакнув до мене на шалений крок.

Очима виявив нестямність дику,

Вхопив мене та просто в губи: цмок!

Мене це зовсім збило з пантелику,

А він до мене — Це тобі, дружок,

Я щиро дякую й тебе цілую

За всю комуністичну Русь святую.

XXVII

Я випручавсь од його та й кажу:

— Чекай мене, заскочити я мушу

Он до цієї хати, забіжу

Дістати, чим нам промочити душу.—

А сам мерщій скакнув через межу