Після цього кожен дістав свою ділянку праці і нарада закінчилась. Я подався до жіночого відділення, куди моя душа давно вже рвалася за нестримним покликом тіла.
Частина жінок, що лікуються на Кульпаркові — це перестарілі пантофлі, котрі не пам'ятають, як їх звати і в якому напрямку знаходиться кльозет. Інші мають на своєму дубовому писку намальоване приречення на вічний життєвий кайф і не розлучаться з ним до скону.
Я обійшов їхні палати і зі смутком визначив, що для хорової капели можна відібрати не більше десяти молодичок. У цих принаймні були симпатичні обличчя.
— Виділіть для мене покій, де я спокійно зможу прослуховувати хористок, — попросив я санітарку Олю, котра мене супроводжувала. — А почнемо з оцієї, — показав я на одну гарненьку панночку з відсутнім поглядом. — Який у неї діагноз?
— Ветепііа ргаесох.
— Перепрошую?
— Вона уколошкала свого чоловіка і на цьому суттєвому пункті на даху в неї розповзлася черепиця.
— Нічого. Аби комин був теплий, а я вже сажу протру.
— Що-що ви сказали? — не второпала санітарка.
Я збагнув, що захопившись привабами молодички, бовкнув зайве.
— Я маю на увазі її горло. Його треба прочистити. А вже після цього вчити співу.
— О, її вчити не треба. Вона й так чудово співає.
— Тоді я навчу її слів. Де ми можемо спокійно попрацювати?
— Тут є одна порожня палата.
— Чудово. Одне лише прохання — стежте, щоб ніхто мені не заважав.
Я завів молодичку в палату, і, недовго мудохаючись, розщіпнув халатика, щоби прискіпливим оком обстежити альпійський пейзаж.
— Мене цікавить діафрагма, — сказав я, обмацуючи повні налиті перса.
Мій погляд ковзнув нижче: живіт був надійно запакований в рожеві панталони. Востаннє такі самі я бачив на своїй покійній бабці, коли її на той світ споряджали. Стягнув я з неї цей лікарняний інвентар і зрозумів, що око маю набите — все було на місці, як книжка пише, навіть більше.
Далі вже не зоставалось мені нічого іншого, як покласти її до ліжка. Панночка не опиралася, а тільки щось невиразне муркотіла, весь час усміхаючись. Я й так не дуже любив, аби мені баба в ліжку пашталакала, і такий стан справи цілковито задовольняв. Звичайно, було б куди ліпше, аби оця одаліска взагалі виявилася німою, але така вже наша хлопська доля, що ніколи не передбачиш, який ґандж вигулькне в обранці твого серця.
Головне, що мені подобалося, це виразне вдоволення тої вар'ятки від любощів. Вона й очі закочувала і язика вистромляла і мукала, мов корова, котру забарилися видоїти. Перед самим завершенням процедури я на секунду завагався, чи не варто вискочити завчасу, але помислив собі, що яке мені діло — завагітніє вона чи ні, коли вже за місяць-два по мені й сліду тут не зостанеться. Ну, ощасливлю я цей світ на ще одного придурка — хай собі голову мастять. І от, коли вже я ось-ось мав її напомпувати безцінним коктейлем своїх секрецій, зненацька ця безнадійна дурепа, в черепку якої, здавалося, не лишилось ані краплі олії, з-під мене штудерно висковзнула і все, що я старанно накопичив за три місяці тюремного слідства, комісій і лікарняного режиму, вистрілило туди, де могло запліднити хіба що тарганів.
Я не знаю, що за вар'яти працюють в медичній комісії, коли вони повірили в безнадійне божевілля цієї зозульки.
— Ну, що? — засміявся я. — Може, не будемо вдавати з себе причмелених? Я ж бачу, що ти маєш не менше здорового глузду, ніж я.
— А я вже й не збираюся вдавати. Мені так сподобалося те, що ти зі мною зробив, що я тепер від тебе не відстану.
Люблю мудрих бабів.
Вдягаючись, вона спитала як мене звуть.
— Влодзьо, — сказав я. — Моїй родині не повелося і вся вона вигинула. Доля на мене поклала важко спокутувати всі їхні гріхи. А тебе як звати?
Її звали Ганулькою і мала вона дев'ятнадцять літ.
— І давно ти тут лікуєшся? — поцікавився я.
— Вже півроку. Але скоро мене випишуть.
— Випишуть? І ти вернешся додому?
— Аякже. На поруки батьків. Я по чоловікові дістала такий-сякий спадок. От вони й заплатили кому слід.
— Розкажи мені, як ти овдовіла.
— Спочатку я тобі оповім, як віддалася за того бузувіра. Мої батьки займаються дуже поважним бізнесом. Мама робить аборти, а тато — горілку.
— То ти маєш золотих батьків! — зрадів я за неї. — Твоя мама гінеколог?
— Звідки? Моя мама скінчила штири кляси і не вірить, що земля є кругла. Але вона має делікатні руки і робить аборти навіть на дев'ятому місяці.
— Зачекай, Ганульцю, — труснув я головою. — Я є вар'ят, але не настільки, щоби не знати про дев'ятий місяць. Який тоді може бути аборт?
— Ну, який — звичайний. Коли хтось не хоче родити, то робить собі шкробанку. А як при тім можна вишкребти цілу дитину — то є проблема пацієнтки, а не моєї мами. Мама на то дивиться зимно. Робить свою справу, а всі незаконні плоди кохання віддає нашому сусіді. Тут нам із сусідою дуже пофортунило, бо він працює на цвинтарі старшим гробарем. От він тих янгеликів ховає, ще й над ними отченаш відспівує.
— Ага… Ну-ну, далі… — наставив я вуха, бо люблю я людей, котрі киплять творчою енергією.
— Тато мій робив горілку зі всього, що під руку попало, а коли якось нічого ліпшого не знайшов, то вигнав з лайна.
Я відразу, аж очима блиснув:
— Яке ж це мені рідне! Та ж моя родина так само гнала самограй з коров'ячих млинців, конячих пампухів і курячих галушок. Але щоб таки-так з лайна?! Цього ми не додумались.
— Бо татові кізяків забракло. Ну, от він потім той самогон через мамині майталеси проціджував, додавав туди глюкози, марганцю, сипав карбіду і виходила горілка, як сльоза. Але треба було її ще файно запакувати, аби продати дорожче. І висватав мені тато одного хлопця, котрий на горілчанім заводі електриком робив. Татові конче треба було мати корки і наліпки. Але тато не сказав мені, що то є запропащий пияцюра. І от коли він напивався і ліз до мене з обіймами, я тікала до батьків. А коли тато його випихав за двері, то погрожував, що засадить нас до цюпи. Тоді ми задумалися і побачили, що іншої ради нема. Бо колись та свинюка зіправді заявить на нас, і плакала вся наша праця. Одного разу, коли він припхався до батьків, тато вмовив його сісти за стіл і підпоїв так, що той звалився без задніх ніг. Потім ми його поклали на тачку і завезли до сусіда. Той тільки глянув і тяжко зітхнув: «Нічого собі вишкребок! Покажіть мені ту піхву, з якої це чудо вилізло! Та й ще в гарнітурі і в мештах.» Мій тато його заспокоїв: «Не переживайте. Я вам заплачу.» «Та добре, — каже сусід, — жи я бачу, що тому абортові не дев'ять місяців, а тільки тридцять разів по дев'ять.» «А ми вам заплатимо за кожен місяць окремо.» На тім і зійшлися, і гробар завіз мого п'яницю на цвинтар та й поклав коло якоїсь старої дримби.
— Так-таки живцем і поховав? — перепитав я.
— А хіба та свинюка вартувала ліпшої долі?
— Правду кажеш. Але за що тебе сюди запроторили?
— Бо його родина почала ґрандувати, де пропала їхня дитина. Свекор прийшов до нас і сказав, що все про нас знає і коли ми не скажемо, де його син, то піде в міліцію. Що було робити? Моя мама вдарила його по голові пательнею.
— І ви знову завезли тачку до сусіда?
— Ні. Спочатку тато пішов і сказав гробареві, аби той забрав від нас тачку і те, що в тачці. А той спитав: «Але скажіть ми правду: чи то є немовля?» «Так, — сказав мій тато. — Вже немовля. І то таке, що нігди рота не розкриє. Або що?» «Та нічого, — каже гробар. — Бо той ваш попередній аборт дуже вже матюкався, як я його глиною засипав. Чи цей не такий самий буде?» «Нє. Того разу писка вже не розкриє». Гробар сказав, що як стемніє, то забере. Але тим часом свекруха пішла шукати свого чоловіка і влетіла нам до хати, якраз коли ми свекора клали в тачку. Ми не вспіли зашкодити, як вона вилетіла на вулицю, репетуючи, мов дурна. Ну і таки привела міліцію. Ми з батьками домовилися, що вони все на мене звалять, бо я ж таки молода, а щоб не витягли з мене, куди мій чоловік подівся, я прикинулася вар'яткою. Батьки на якийсь час мусили згорнути наш бізнес і перечекати. Але скоро все стане на свої місця.