Чогось льотчик не приїздить, — журиться степ. Красивий льотчик. Хай би приїхав на своїй машині та забрав її... Вона пішла б, не роздумувала б. А може, він одружений або є в нього дівчина? Може, і є, але такої, як Марта, нема. Невже не помітив її вроди, гнучкого стану, невже не побачив, як спалахнули її очі, коли зустріла його? От чудний льотчик...
Чиїсь кроки обірвали Мартині думки. Оглянулася — ішов до кургану Парамон Чарій. Марта повільно спускалася, а він стояв, широко розставивши руки. Поверх гімнастерки накинутий чорний піджак, обличчя чисто виголене, тільки якесь жовте, і очі його здалися Марті жовтими.
— Не пущу! — засміявся Парамон, підступаючи до Марти.
— Спробуйте лише! — Марта обійшла Парамона.
Чарій потягнувся до дівчини, але з плечей зсунувся піджак, нагнувся, щоб підняти, — злетів кашкет. Марта розсміялася.
— Чорти б його взяли, — вилаявся Парамон і поспішно прикрив лисину.
Парамон ішов, випнувши груди, але урочистість моменту вже була втрачена.
— Почекай, Марто, — наздогнав дівчину. — Сказати щось маю.
— Кажіть, — уповільнила Марта ходу.
— Давай сядемо. — Парамон лицарським жестом кинув на траву піджака.
— Чого це я буду з вами сидіти?
Чортове дівчисько. Парамон підняв піджака і пішов за Мартою.
— Женитися хочу, Марто, — промовив тихо.
— Женіться собі!
— Ти почекай, почекай, — Парамон узяв Марту за руку. — Підеш за мене?
— Що? — вирвала руку.
— Марто, подобаєшся ти мені... Чуєш? Все думаю про тебе... Сам живу. Я добрий...
— Живіть собі...
— Кожна жива душа пари шукає, Марто. — Парамон уже не випинав груди. — І ти теж сама... Так і зістарієшся в дівках на цьому хуторі... Хто тебе візьме, а я... ну, там старший на якийсь десяток літ... Так воно все в норму прийде... Любитиму тебе...
— Ви мені в батьки годитеся, і не соромно вам? — перебила Марта.
— Я — чоловік військовий, Марто, вдівець, — говорив, незважаючи на Мартині слова, Парамон, — ще при силі, чого тобі треба? Хату нову поставимо...
— Відчепіться, дядьку, від мене.
— Ну, дивись, — промовив Парамон. — Я собі знайду, а ти... Ще сама прибіжиш...
Марта заніміла, нічого не могла сказати жовтоокому Парамону, вперше в житті відчула себе приниженою і беззахисною в цьому степу.
* * *
Віліс мчав просто по цілині. На піщаних переметах його підкидало, і Валя мимоволі чіплялася за Івана. Поруч з шофером дрімав Степан Стратонович Каїтан. Його велика кудлата голова теліпалася на в’язах наче чужа.
— Здається, приїхали, — сказав, гальмуючи, шофер. Іван вийшов з машини: попереду стояв маленький хутірець — кілька глиняних хат з кошарами і хлівами, вкритими очеретом. Каїтан теж сповз із сидіння, потягнувся, протер очі.
— Оце і є твій Овечий хутір, Запорожний.
Над степом пролетів зі свистом винищувач. Валя помітила, як змінився вираз обличчя Запорожного.
— Твої, Іване? — запитала.
— По сусідству зупинилися, — сказав Каїтан, — нудьгувати не будеш...
— Я вже своє відлітав, — промовив Іван. — Давайте до хутора поїдемо, чого ж ми стоїмо?
— Я хочу взяти пробу грунту, — сказала Валя, виймаючи з машини лопату.
Іван швидко викопав глибоку ямку, зернистий пісок осипався. Каїтан взяв у руку грунт, пропускаючи крізь пальці.
— Містика! Десять сосон тут ще можна виростити, якщо привезти торфу і поливати, а ліс — пробачте.
— Сімдесят сантиметрів до вологоносного шару, — повідомила Валя, вимірявши глибину ями.
— Треба вирощувати ліси там, де вони ростуть, — провадив далі Каїтан, — а не загрібати народні гроші в пісок.
— Але ми, Степане Стратоновичу, проводили досліди і досить успішно, — заперечила Валя.
— То досліди, — буркнув Каїтан.
— Навіщо ж ви мене сюди привезли? — запитав Іван. — Треба було сказати в райкомі. Ви ж заступник начальника облземвідділу.
— Я — людина маленька, тиха... Хто мене слухає? — махнув рукою Каїтан, — О, тебе вже йде вітати народ, Іване.
Справді, до машини наближалися мешканці Овечого хутора. Першим ішов Максим, за ним вела за руки тринадцятирічну Ганнусю і смаглявого, вилицюватого хлопчика з вузенькими чорними оченятами Марина Гомон. Поруч з Ольгою шкандибав дід Опанас. Поважно, випнувши груди, ішов на своїх пружистих ногах Парамон Чарій (він завжди так ходив, коли бачив перед собою жінок). Потім вийшла зі свого подвір’я Ганна — мати Максимова, на ходу розв’язуючи фартуха.
Марта теж вийшла на ганок: хотілося і їй підійти до машини, але, побачивши Парамона, зупинилася біля хати Карагачів. Матвій Карагач сидів біля розібраного мотоцикла і жував великого жовтого огірка.