— Ні, — Іван вийшов на ганок, — Романе Олексійовичу! Яким вітром?
Вони зайшли в кімнату.
— Ти можеш зробити мені одну послугу? — запитав Мірошник.
— Звичайно, — Запорожний швидко взув чоботи. — Що треба?
— До Сторожука повинна була приїхати Настуня...
— Я бачив її, — сказав Іван.
— Попроси, щоб прийшла сюди... Я чекатиму... Скажи, що дуже прошу.
— Зараз вона буде тут. — Запорожний вийшов з хати.
Мірошник поглянув на годинник: чверть на дванадцяту. Добре, що він встиг добратися ще до півночі, бо пізніше, мабуть, не наважився б потурбувати Настуню і мучився б до ранку зі своєю невисказаною надією. Він уже простив їй те, що вона поїхала із Семидолів, аби лиш не зустрітися з ним. Він знаходив виправдання всім її вчинкам і словам. Просто склалися так обставини, що вона змушена була поїхати, не дочекавшись його.
Тепер вона повинна буде вислухати його і відповісти «так» чи «ні».
Тік-так, тік-так — ходики на стіні.
«Тільки так... тільки так», — вчувається Роману.
Одне лише її «так», і він буде щасливий.
«Я — не п’яний, я — нещасний...» — пригадалися зболені слова Парамона Чарія. Мірошник впізнав його тоді на дорозі й не сказав нічого, бо ніхто не втішить Парамона. Може, і він, Роман, винен у тому, що Парамон став нещасним. Він умовив Берика Джусуєва залишитися тут і прийти до Марини...
Чому так довго її нема?
«Тільки так, тільки так...»
Він сьогодні й скаже Ількові Сторожуку й Тетяні, що одружується з їхньою дочкою...
Треба буде підшукати кращу квартиру, щоб і садочок був. Насадить квітів Настуня...
Де ж це Іван? Уже можна було б повернутися з аеродрому.
Настуня, звичайно, піде у вечірню школу...
«Тільки так, тільки так...»
Улітку до них приїздитиме Варя. Їй сподобається Настуня. Хотілося б Роману, щоб вони подружили...
Здається, йдуть!
Мірошник вибіг на ганок. Не бачив Запорожного, лиш почув:
— Не прийде...
— Чому? Чому не прийде, кажи!
— Знайся, каже, віл з волом, а кінь з конем...
* * *
— Я — щасливий! — переконував ніч Парамон. — Щасливий!
А може, це кричав Мірошник?
Сердито сичали сипучі студені піски в степу.
19
«Максим написав, що скоро приїде у відпустку і щоб я чекала. Я чекаю.
Мені пішов сімнадцятий рік. Мама подарувала мені свою найкращу хустку. Я закутаюсь нею, коли приїде Максим, і буду красивішою за Марту. Я хочу бути дуже гарною в той день. І ще хочу, щоб усі люди були гарними».
Марта давно не була на Овечому хуторі. Мати вже й людьми переказувала, й листи писала, а дочка не приїздила. Відповідала, що роботи багато. Чогось її побільшало відтоді, як повернувся в Степовий Іван...
Але тепер Марта повинна поїхати, щоб дати відповідь Сергієві і... собі. Вчора генерал Чоботар викликав Кортунова і з жалем сказав:
— Будемо прощатися з тобою, товаришу підполковник.
— Чому? — здивувався Сергій.
— Прийшов наказ відкомандирувати тебе в розпорядження командуючого протиповітряною обороною.
— Коли виїздити?
— Два дні на збори і влаштування особистих справ.
— Єсть!
Двох днів на збори вистачало, а щодо «особистих справ», то Сергій не знав, як він їх влаштує. Все залежало від Марти, а вона...
Вона дивно поводилася з ним. На аеродромі всі знали, що Марта дружить з Сергієм. Саме дружить, а не щось інше. Це слово, мабуть, точно визначало характер їх стосунків, принаймні її ставлення до Сергія. Це було щось більше, ніж товариська приязнь, і менше, ніж закоханість. Кортунов прагнув завжди ставити всі крапки над «і», як людина рішуча і відверта, але й досі не зміг добитися від Марти й слова на просте: «Ти любиш мене?» Марта ніби не чула цих запитань, а Сергій не знаходив відповіді в лукавому погляді дівчини.
Недавно, коли вони з друзями скромно відзначали присвоєння Кортунову звання підполковника, Марта подарувала йому дві червоні троянди, яких ще ніхто не бачив у цьому степу. Квіти стояли в простій склянці посеред столу, льотчики зачаровано дивилися на них і чомусь розмовляли тихо.» Марта не прийшла на цю холостяцьку вечірку. Сергій, провівши друзів, зайшов до жіночого гуртожитку, але Марти не було. Ася по секрету сказала, що Марта отримала від когось листа і пішла, мабуть, в степ.
Сергій знайшов її за аеродромом на піщаному, косогорі. Вона завжди приходила сюди, бо він нагадував їй курган в Овечому.
— Чому ти не прийшла, Марто? — стурбовано запитав Сергій.
— Бо я не вмію прикидатися...
— Я тебе не розумію.
— На твоєму вечорі треба було бути веселою, а мені... сумно. Ось і все.