— Чому тобі сумно?
— Так...
— Це не відповідь, Марто.
— Значить, я не хочу відповідати...
— Тоді інша річ... Мені піти?
— Як хочеш...
— Чому ти так розмовляєш зі мною? — Сергій легенько обняв Марту.
— Бо я не вмію прикидатися, — Марта зняла його руку з плеча.
— Від кого ти отримала листа?
— Від мами.
— Щось трапилося?
— Ні.
— У неділю можемо поїхати, — сказав Сергій.
— Не хочу.
— Мені важко з тобою говорити, Марто, — признався Сергій.
— Я не примушую...
— Я люблю тебе, Марто... і я не можу жити в цій невідомості... Я хочу знати, що буде далі...
— Я не ворожка.
— Я повинен знати, що ти... думаєш про мене, як ти до мене ставишся...
— Ставлюся до тебе добре, — просто відповіла Марта.
— Ти хоч трохи любиш мене?
— Хіба можна любити «трохи»?
— Не знаю, але ти мені скажи...
— Коли покохаю, тоді скажу...
Мовчання.
Сергій подивився на годинник:
— Мені треба йти. О четвертій ранку політ.
— Йди, Сергію, спочинь.
— А ти?
— Мені летіти нікуди... я побуду тут.
Сергій так і пішов, не розвіявши своїх сумнівів. Марті було жаль його. Вона хизувалася перед ним відвертістю, але побоялася розповісти, що стривожило ЇЇ. Треба було прочитати йому один рядок з материного листа: «У Степовий повернувся Іван, живе у нас. Казав, що приїде до нього Ярина з сином». Оце і все. Марта розуміла, що назавжди розійшлися їхні з Іваном шляхи, що не було в нього справжнього почуття до неї, але нічого не могла вдіяти з собою. Здавалося, що вже почала забувати, але досить було цього єдиного рядка, щоб знову збунтувалася її душа і, всупереч всякій логіці, з’явилася якась надія.
...Ася першою принесла цю новину дівчатам:
— Сергій виїздить!
— Який Сергій?
— Куди?
— Коли?
— Кортунов. На збори генерал дав два дні. Переводять в іншу частину.
— Це правда? — спитала Марта Сергія, ледве дочекавшись, поки він прийшов на вечерю.
— Правда. Звільнишся — зайди, поговоримо.
Дівчата майже виштовхнули Марту з їдальні:
— Без тебе впораємося. Йди, чекає ж.
Кортунов займав невелику кімнатку в офіцерському гуртожитку. Марта ще ніколи не була тут і з здивуванням побачила на столику свою фотографію, що висіла колись у червоному кутку в березневій стінгазеті. Сергій відкрив коробку цукерок:
— Прошу, Марто.
— Коли ти виїздиш?
— Післязавтра.
— Жаль, — промовила Марта.
— Справді? — ледь усміхнувся Кортунов.
— Справді... Ти хороший... друг, Сергію.
— І тільки?
Не відповіла.
— Ми можемо з тобою, Марто, не розлучатися.
— Як?
— Давай одружимось.
— А-а...
— Поїдемо разом... завтра на хутір, скажемо мамі, ;і потім...
— Швидкий, — спідлоба глянула на Сергія.
— То як, Марто?
— На хутір поїдемо...
* * *
Сизим від паморозі степом котився парокінний віз. Біля Остапа Веремійовича сиділа Ярина з сином на руках, позаду, на засланому килимом сіні, — Одарка Павлівна її Катерина Власівна у великих картатих хустках. Мовчали, бо, видно, Одарка вже стомилася клясти цей завітряний степ, свою долю, піски й зятя.
— Якось воно буде, — час від часу заспокоював усіх Остап Веремійович.
— Живуть же тут люди, і я звикну, мамо, — втішала Ярина.
— Бог тобі суддя, — зняла з себе всяку відповідальність Одарка, переклавши її на плечі всевишнього. — Сама захотіла, я тебе не силувала. Пошкодуєш.
Ще позавчора Яринка й не збиралася на Овечий, та прийшла зі школи і застала від Івана листа. Нічого не писав про своє життя, її не кликав, лиш просив, щоб прислала синову карточку, бо «так я скучаю за вами...»
Ярина зрозуміла, що за цією фразою стояв відчай. Тяжко Іванові в тому степу, тяжко самому. Треба щось вирішувати, бо так далі тривати не могло. А тут ще цей Данило Прах. Він переслідував її своєю мовчазною любов’ю. Зустрічав щодня, нічого не говорив, як бувало, ;і тільки сумно, приречено дивився на неї. Стояла недобудована хата — теж ніби докір Ярині... Вона боялася цих зустрічей, відчуваючи свою беззахисність.
Треба їхати до Івана, бути поруч з ним, допомогти йому і повернути свій втрачений спокій.
— Я поїду, — сказала тієї ж ночі матері.
Одарка Павлівна просила, благала, лякала і просто кричала, — та дарма: опівдні Остап Веремійович уже винити речі та вимощував воза. Почувши, що їде Одарка, Катерина й собі зібралася:
Хоч побачу, де він ті ліси вирощує...
Данило прийшов попрощатися, допоміг запрягти коней, потім відкликав Ярину: