Все-таки гарна, подумала Ярина, лише тепер збагнувши, що це і є Мартина хата і що їй доведеться тут жити. Тим часом Марта взяла з воза кошики і понесла до хати. За нею Остап Веремійович втягнув розібране залізне ліжко, а Одарка з Катериною — подушки та ковдри.
— Заходь, — сказала Марта Яринці, яка все ще сиділа на возі, не маючи сили й поворухнутися: затерпли руки, боліла спина.
Марта протягнула руки до Михайлика, і він, усміхнувшись, визволився з материних обіймів.
— О, бачиш, в які хороми завезла свою дочку, — шепнула Катерині Одарка, оглядаючи кімнатку.
— Якось воно буде, — сказав Остап Веремійович. — А де ж це Іван?
— Ще зранку поїхав на Вигонівщину, у своє лісництво, — відповіла Ольга. — Він же й не чекав... Давайте дитину скупаємо та нагодуємо...
Двері у суміжну кімнату були відчинені. На підлозі" стояла велика балія, парували баняки з водою. По тому, що із обох кімнатах було прибрано по-святковому, Яринка зрозуміла, що на них чекали.
— А Івана Сергій скоро привезе, — заспокоїла Ольга Ірину, готуючи купіль.
— Це той військовий шофер? — тихо запитала Одарка.
— Підполковник, — уточнила Ольга, а потім, переконавшись, що Марти нема, додала: — Сватати хоче...
Ярина почула цю новину, і стала раптом затишнішою хата, привітнішою люди, і на Марту вона подивилася лагідніше, коли та ввійшла з кошиком картоплі й двома качанами капусти. Поки бабуні купали Михайлика, Ярина з Мартою вже по-новому облаштували кімнату.
— Тісно вам буде, — співчувала Марта, — але краще, між у тому бараці.
— Певно... А ти не збираєшся повертатися додому? — обережно вивідувала Мартині плани Ярина.
— Ні... Ти пробач мені, Ярино, за те, що я тоді сказала... Нічого в мене з Іваном не було, віриш?
— Вірю, — не дуже впевнено відповіла Ярина, згадавши ту ніч, коли тікала з цього хутора. — Забудемо все, що було, Марто.
— Давай забудемо...
Вони посміхнулися одна одній, знаючи, що не скоро забудуть.
— Щось дуже довго нема Івана, — виглянула у вікно Ярина.
— Сергій знайде...
— Він подобається тобі? — пішла на відвертість Ярина.
— Хто?
— Сергій.
— Ми... дружимо... Завтра він виїздить звідси...
«А ти?» — хотілося запитати, але в цей час під’їхала до воріт машина. Ярина бачила, як вийшов з неї Іван — неголений, в якомусь старому плащі. До нього кинулися мати, Одарка Павлівна й Остап Веремійович...
— Іди ж, — сказала Марта Ярині.
Він стомлено посміхнувся їй, ідучи назустріч, і тихо сказав:
— Спасибі тобі, що приїхала.
Підійшли до ганку.
— Здрастуй, — почув Іван. І війнуло від цього слова чимсь тривожним, напівзабутим і дорогим. Так могла сказати тільки вона, оце «здрастуй».
«Здрастуй», — повторили Мартині очі...
* * *
— Дуже просив Іван Трифонович, щоб ви прийшли, — ще з порога сказала Ольга, ввійшовши до хати, й замовкла: біля столу, схиливши голову на руки, сидів Парамон, Марина й очей не підвела, стояла перед ним, наче прикута провиною. Ольга тихенько причинила за собою двері.
Це мало статися рано чи пізно. Тільки не знали, хто почне цю розмову, — обом тяжко, але зважилася Марина. Все одно не обминути їй своєї долі. Хай хоч син матиме рідного батька. Хіба не зрозуміє Парамон, що інакше не може бути?
— Чого ти мовчиш, Парамоне? — вже вкотре питала Марина, а він неначе онімів.
— Я любив тебе, Марино, — здригнулися Парамонові плечі.
— Знаю... І ти для мене був добрим, тільки що зроблю, коли моє життя таке покручене...
— Мені без тебе порожньо буде на цій землі і... холодно жити.
— Я повинна думати не лише про себе, Парамоне.
— Так, так, — повторив Парамон, — тільки мені нема про кого думати... Бо є тільки ти... Була ти, Марино, і твої діти... як мої... Тепер у мене забрано все... Я піду...
— Не треба так, Парамоне, хай приїдуть діти... Потім підеш...
— Ні. я піду.
Парамон приніс з комори старого солдатського чемодана і почав складати свої пожитки: білизну, дві сорочки, військову форму. У кропив’яний мішок поклав чоботи, куфайку. Постояв, подумав і взяв з мисника ложку й бляшану мисочку.
— Здається, все, — тремтячими руками зав’язав мішок.
— Ще бритву забув, — нагадала Марина. — І рушників візьми...
— У мене є два...
— Куди ж ти підеш, Парамоне? Хату продав, на нас витратився... Ми тобі повернемо згодом, — рвалося Маринине серце. — А все через мене, через мене...
— Те, що я мав з тобою, — не можна купити ні за які гроші, Марино. Мені вже нічого не треба... Жити буду н Івана Запорожного, на Вигонівському кордоні, там є хатина... Не журись... Ну, як кажуть, з богом... Спасибі тобі, Марино, за той шматочок щастя, яке дісталося й мені...