— Людей нема, Іване, й не жди, а якщо пропадуть саджанці, яких ти не висадиш, то нам обом труба...
Дівчата з ланки Настуні Сторожук працювали від сходу до заходу сонця, відвойовуючи кожний день, знаючи, що як тільки потепліє, посадки треба припиняти її чекати осені.
Над степом віяли теплі вітри, збиралося на дощ. Радіти б Запорожному: все піде в ріст — і хліба, і ліс, але докором його сумлінню лежали в буртах присипані піском сосонки, яких вони не встигнуть висадити.
— Що робити, Парамоне?
— Не знаю, Іване Трифоновичу, всі радгоспи об’їздив — нема людей.
А після полудня Парамон зник.
Надзахід сонця вони з Артуєм дісталися до Овечого, перепочили і рушили далі. Перед Парамоном невідступно стояли Джусуєв, хлопчик і Марина, щемом у серці відлунювало оте Юрасикове: «Тату Парамон...»
Ночували в старій покинутій кошарі, Парамон лежав на купі сухого бур’яну, а Берик з сином і Мариною все ходили біля нього. Не ревнощі терзали Парамонову душу, а відчуття втраченого щастя. Кажуть, що за нього треба боротися. Він готовий кинутися в бій, подолати всі перешкоди й перемогти, але з ким боротися? З трьома щасливими людьми? Берик з Мариною кудись щезли. Тільки Юрасик ще допитувався сонного Чарія: «Тату Парамон, правда, ти подаруєш мені коня?»
...Артуй зупинився перед опущеним шлагбаумом, Парамон назвав себе вартовому, той кудись подзвонив і пропустив на аеродром. У штабі Парамона зустрів ад’ютант генерала — поважний капітан.
— На жаль, — сказав він, — генерал дуже зайнятий і сьогодні вас не зможе прийняти...
— Але в мене дуже невідкладна справа.
Капітан розвів руками:
— Нічого не можу зробити, приходьте завтра.
Парамон вийшов зі штабу, подивився на сонце й подумав: буде ж генерал іти на вечерю? Отож найкраще зачекати його десь поблизу. Чарій сів біля критого автопричепа: позиція була зручна, — видно і штаб, і генералів будиночок. Навіть якщо Чоботарю подадуть вечерю в кабінет (дуже просто, можуть принести банку тушонки й чаю), то спати ж він ітиме додому? Все одно дочекається його Парамон.
Над аеродромом стояв гуркіт моторів. З бетонних плит зривалися в небо літаки, які не мали пропелерів. Таких ще не бачив Парамон... Звичний до всього Артуй нервово стриг вухами, і Чарій вивів його в степ: гуляй.
Парамон викурив уже півкисета махорки, а генерал не показувався. Йшли повзводно солдати, пробігали молоденькі офіцери, поверталися із польотів із шоломами в руках льотчики, а Чоботаря не було. Повз Чарія пробігла якась дівчина в формі, але без погон. Пробігла й зупинилася: Марта!
— Це ви, Парамоне?
— Я...
— Що ж ви робите у нас? — підійшла до Чарія.
— До генерала приїхав.
— У них сьогодні розбір навчань, — сказала Марта. — Як же ви живете?
— В роботі...
— На Вигонівському?
— З Іваном удвох бурлакуємо... Перепадає нам...
— А Ярина де?
— На хуторі...
— Не поїхала?
— Куди?
— Мати писала, що ніби в Кам’янку збиралась, — байдуже відповіла Марта...
— Не чув такого розговору. А втім, усе може бути в житті, Марто, хіба ні?
— Може...
— Тебе ось на аеродром привело, — роздумував Парамон, — я на Вигонівщині опинився... Чула, що Берик до Марини вернувся?
— Чула. А вас...
— Ні, я сам пішов, Марто...
— Ви ж любили її...
— То й що? — дивився кудись у степ Чарій.
— Я не пішла б.
— Він батько дитини. «Не пішла б», — повторив Парамон. — Це говорити легко, а то життя. Кожному дорога визначена, не обминеш її.
— Як хто хоче...
— А ти свою обминула?
— Пробачте, мені треба йти, — не відповіла Марта.
— Конешно, служба...
Марта чомусь пішла до будиночка генерала і незабаром вийшла з Лідією Миколаївною. Чарій виструнчився і приклав руку до козирка.
— Чого ж ви не зайшли до нас, Парамоне? — подала руку Лідія Миколаївна. — Ходімо, бо Дмитро Корнійович не скоро звільниться.
— Я піду, — промовила Марта. — Привіт передайте, Парамоне.
— Добре, — сказав Парамон, не уточнюючи, кому передавати привіт.
Лідія Миколаївна привела Парамона до кімнати і, незважаючи на його заперечення, приготувала вечерю. Запашна тушонка стояла посеред столу, і Парамон здався.
— Яка ж у вас справа до Дмитра Корнійовича? — поцікавилася Лідія Миколаївна, коли Чарій подякував за частування.
Парамон розповідав про Вигонівське лісництво, про план, про вегетаційний період рослин і про те, як душать їх з Іваном строки посадки лісу. Лідія Миколаївна вислухала і, пробачившись, вийшла в другу кімнату.
— Зараз вас проведуть до Дмитра Корнійовича, — сказала вона, повернувшись.