— А Лобан знав, куди пішли ті гроші?
— Я йому розповідав... То що мені робити з цією справою? — кивнув на папку Пересувко.
— Не знаю, Харитоне Костьовичу.
— Треба закривати...
— Так усе просто у нас з вами. Людина зробила добре діло, а ми заводимо «справу»...
— Але ми отримали сигнал і повинні перевірити...
— Треба притягувати до відповідальності «сигналістів».
— Мене товариш Лобан попросив, — виправдовувався Пересувко.
— Цей товариш Лобан, якби міг, то позаводив би «справи» на всіх, — сказав Мірошник.
— Є у нього така... тенденція, — погодився Пересувко, а, помовчавши, додав: — Він і на вас пише, Романе Олексійовичу... Пробачте, але мушу вам сказати.
— Харитоне Костьовичу, — підійшов Мірошник до Пересувка, — навіщо ви мені про це говорите?
— Ну, я, той... по-дружньому і вважаю це недостойним редактора, члена бюро, — розгубився Пересувко. — Він і мене примушував писати, але я...
— Я не радив би вам займатися... такою інформацією, — обірвав Пересувка Мірошник. — Я не люблю шептунів.
— Але це правда, Романе Олексійовичу, це він викликає всі комісії і...
— Хай комісії і розбираються. У вас ще є до мене питання?
Пересувко дістав хусточку і витер лоба:
— Є, Романе Олексійовичу... Прошу мене... послати знову до загсу... В прокуратурі я не можу... Характеру нема. Я ось і заяву написав...
— Гаразд, подумаємо, — Мірошник повернув заяву Пересувку. — Без характеру — тяжко.
Увійшла секретарка і тихо сказала Мірошнику:
— Там до вас міліціонер прийшов, товариш Магур. Хай зайде?
— Запросіть.
Пересувко приклав руку до серця:
— Прошу зважити на моє прохання, Романе Олексійовичу... Нема характеру...
Милентій, переступивши порога, почервонів, а поки дійшов до Мірошника, був як печений рак. Заздалегідь продумана Милентієм промова вивітрилася, і він тільки запам’ятав з неї: «Товаришу секретар, я прийшов, щоб...»
— Товаришу секретар, — почав Милентій, — я прийшов, щоб...
На цьому Милентій замовк.
— Дуже добре, що ви прийшли, товаришу Магур, — потиснув йому руку Мірошник. — Як іде служба, як живете?
Про службу Милентій розповів, як йому здавалося, вичерпно й детально:
— Все в порядку, товаришу секретар.
Говорити про своє життя Милентій не наважувався, а тому одразу перейшов до мети свого приходу.
— Прошу, щоб мене звільнили з міліції, бо я женюсь, а Настуня не хоче виїздити із Степового... Ви ж знаєте Настуню Сторожукову? — ще більше почервонів Милентій.
— Знаю, — сказав Мірошник і теж трохи почервонів. — Вітаю вас з одруженням. А ви розмовляли зі своїм начальством?
— Ми переписуємося, — відповів Милентій, виймаючи з кишені рапорти з резолюціями капітана Осадчого.
Мірошник прочитав, посміхнувся і промовив:
— Не турбуйтесь, Милентію, щось придумаємо. Я поговорю з Осадчим... Привіт Настуні.
— Дякую, — Милентій зігнувся, щоб не зачепити головою люстру, і вийшов.
Мірошник підійшов до вікна і побачив, як до Милєнтія підійшла Настуня. Він провів її за руку до синьої бідарки, допоміг сісти, вмостився сам на краєчку сидіння, і вони поїхали.
— Романе Олексійовичу, — знову ввійшла секретарка. — У приймальні ваша дружина... Вона хоче вас бачити.
— Яка дружина? — не зрозумів Мірошник.
— Ваша, — повторила секретарка. — Каже, ще її звуть Льоля...
23
«Карооке щастя моє, я кохаю тебе. Чуєш? Знаєш? Ти для мене все — радість моя і печаль».
Це мені так написав Максим. Хіба може бути карооке щастя?
Якщо любиш, то може...»
Марта вийшла з вагона, поставила чемодан і довго вдивлялася в натовп, який раптом заповнив перон. Сергія не було: невже не отримав телеграми? Куди ж тепер іти?
— Ви — Марта Заклунна? — запитав її високий підтягнутий капітан.
— Так, — несміло відповіла Марта.
— Петро Рибаков, — відрекомендувався капітан. — Я друг Сергія... Він у відрядженні, буде за два дні... Він просив влаштувати вас...
— Дякую.
Рибаков узяв чемодан, і вони вийшли на привокзальну площу, де на них чекала машина..
— Ви ніколи не були в Харкові? — зав’язував розмову капітан.
— Я ніколи ніде не була.
— Як «ніде»? — здивувався Рибаков.
— Я прожила все своє життя на Овечому хуторі, — сказала Марта. — Двадцять два роки...
— І ви ніколи не бачили... гм, трамваїв?
— Ні... Я бачила танки у війну і літаки.
— Тоді, якщо дозволите, я покажу вам місто, театри...