— Дозволю, — сказала Марта.
Рибаков провів Марту в номер готелю.
— Влаштовуйтесь, потім підемо обідати... Це вам просив передати Сергій, — капітан подав конверт.
У конверті були гроші й записка: «Марточко, пробач, що не зустрів. Служба. Жди. Люблю».
— Гроші заберіть, — звеліла Марта. — У мене є свої.
— Я не можу, — знітився Рибаков. — Віддасте йому самі. За годину я буду у вас, не заперечуєте?
— Не заперечую, — сказала Марта.
Рівно через годину Рибаков постукав у двері Мартиної кімнати.
Я не сам, — немов пробачаючись, сказав він, пропускаючи поперед себе тонконоге, підстрижене створіння в туфлях на височенних каблуках. — Знайомтесь. Це... моя... гм, знайома... Лєра.
— Лєра, — підтвердило створіння і манірно подало руку.
За обідом пили вино і в основному слухали Лєру. Виявилося, що вона вчиться в консерваторії, що на неї чекають в багатьох оперних театрах... Батько її — знаменитий учений... Рибаков слухав і не зводив закоханих очей зі своєї знайомої. І Марта відчувала себе в порівнянні з Лєрою затурканою селючкою, яка випадково опинилася в такому вишуканому товаристві. Хіба може вона порівнятися з дією співачкою? Як вона велично тримає голову, як чарівно усміхається, навіть виделка в її руках вже була не примітивним знаряддям для споживання, а чимось музичним.
Лєра між іншим сказала, що дуже звикає до речей. Наприклад, ось це плаття, що на ній, вона завжди одягає, коли приїздить Петро. Рибаков задоволено посміхався:
— Лєра завжди зустрічає мене в цьому платті. Підійшов офіціант і подав рахунок Рибакову.
— Скільки з мене? — запитала Марта, відкриваючи гаманця.
— Що ви, Марто! — запротестував Рибаков. — Я вас запросив і...
— А-чому ви повинні за мене платити? — Марта подала гроші офіціанту.
— Марто, це нечемно, — сказала Лєра.
— Нечемно їсти й пити за чужий рахунок, — відповіла Марта.
— Яка невихованість! — закотила очі Лєра.
— Нічого, помиримося, — намагався погасити конфлікт Рибаков.
Але в Лєри настрій уже був зіпсований. Вони їздили по місту, зупинялися біля пам’ятників і архітектурних ансамблів, Марта була в захопленні, Лєра мовчала.
Після театру Рибаков з Лєрою провели Марту до готелю, йти до ресторану вона категорично відмовилася.
— Якщо дозволите, Марто, — сказав на прощання капітан, — то я завтра після обіду приїду до вас.
— Дозволяю, — відповіла Марта.
У передпокої номера Марта помітила в кутку щітку і довгим держаком, ганчірку і відро. Встигну ще приорати, подумала Марта і, роздягнувшись, залізла під ковдру. За вікном ще шуміло місто. Переповнена враженнями, ніяк не могла заснути Марта. То миготіли перед очима полустанки, то виринав пам'ятник Тарасу Шевченку, то безмежна площа Дзержинського... Ресторан і співачка Лєра, театр і річечка зі смішною назвою — Лопань... А десь далеко-далеко звідси принишк у нічному степу хутір Овечий, аеродром... Невже вона більше не повернеться туди? Плакала мати, проводжаючи, ніби назавжди...
— Куди ж ти, моя горличко, зібралася? — ламала руки Ольга. — На кого ж ти мене покидаєш?
— Мамо, не плач...
— Нехай їде, Ольго, не тримайте! Не тримайте! — кричала Ярина, ніби не відпускали її. — Дайте їй пожити: Тікай, Марто, з цього степу, хай він буде проклятий, їдь, куди очі бачать, бо пропадеш тут...
— Чого ж, Яринко, — схлипувала Ольга, — тут люди віками жили і... нічого...
— Яке це життя? — шаленіла Яринка. — Ви поховали свою молодість у цих пісках і перед Мартою хочете зачинити двері в світ? їдь, Марто, прошу тебе, хоч ти їдь, бо я, мабуть, не вирвуся...
Поїхала...
А Івана так і не побачила... Яринчин крик досі стоїть у вухах: «Їдь звідси хоч ти!...»
Перед від’їздом удосвіта полила ялинки біля ганку... Якщо не засохли — хай ростуть... Матері заборонила проводжати до машини, — сама пішла й не оглянулася. На подвір’ї лісгоспу Парамон коня напував:
— їдеш, Марто?
— їду...
— То хай тобі дорога стелеться добром...
— Спасибі, Парамоне.
— А чого заплакана? — таки помітив Мартині сльози.
— Так...
— То зоставайся, Марто...
— Посватай, то зостануся...
— Е, Марто, пізно вже... Ти пробач за те, що... тоді.., казав тобі...
— Говорити можна багато, Парамоне, слова — вітер носить... Кінь у тебе славний, — погладила каштанову гриву. — На Вигонівщину збираєшся?
— Увечері піду... Щось передати на прощання?
— Ні.
— А я передав би, — тихо сказав Парамон, — бо потім пошкодуєш...
— Ні.
Тепер Марта шкодувала, що нічого не сказала Запорожному. Можна було б передати йому одне слово — «здрастуй»... І він би зрозумів усе...