— Я розумію, Парамоне... Я теж подарував би синові коня...
— Виросте — подаруєш, — Парамон ретельно розчісував довгу гриву Артуя. — На мене Юрасик і досі каже «тату Парамон»... Може, Берик і ображається, але... Як ти гадаєш, Трифоновичу, ображається?
— Та ні.
— То я поїду, — Парамон підтягнув попруги, — бо Юрасика завтра відвезуть в інтернат, а я хочу передати коня йому в руки.
— Ото буде радості! — сказав Запорожний. — Тільки ж не барися, Парамоне, бо роботи багато.
— Я з дівчатами повернуся.
— Пообідайте з нами, Парамоне, — вийшла на поріг Яринка.
— На вечерю чекайте, — Парамон легко сів у сідло й пришпорив коня.
Кожного разу, коли Парамон під’їздив до Степового, йому здавалося, що він обов’язково зустріне Марину. І зараз, в’їжджаючи на хутір, він шукав її очима серед гурту людей, що стояв біля крамниці. Марини не було. Парамон зліз з коня і вів його на поводі.
— Здрастуй, Парамоне, — почув голос Ілька Сторожука.
— Добридень, Ільку Гнатовичу, — Парамон підійшов до перелазу. — Поздоровляю вас із сином...
— Та спасибі, — зніяковів Сторожук. — Воно, конешно, добре, але... Така в мене планета з Танею вийшла: дочку заміж видав, а в самого син народився...
— Хай росте щасливий, Ільку.
— Спасибі... хай росте... — світилися щастям очі Сторожука. — Ми оце з Танею хотіли тебе, Парамоне, за кума, га?
— З радістю, Ільку Гнатовичу! — просяяв Парамон. — Буду у вас за кума, буду...
— То, може, зайдеш до хати?
— Спасибі... Діло ще є...
— Звільнишся — зайди, Парамоне.
— Зайду.
Не впізнав Марининої хати Парамон: замість чорної стріхи вилискувала вона хвилястим шифером, зелений парканчик відгородив її від вулиці. Парамон прив’язав коня і зайшов на подвір’я. Видно, побачили його Марина з Бериком, бо вийшли зустрічати.
— Заходь, Парамоне, — запросив Берик.
— Давно не бачились, — і собі Марина, — а кіт з самого ранку вмивається.
— Я... ось... коня привів, — несміло промовив Парамон. — Юрасику... коня.
— Ні, — похитав головою Берик, — кінь твій, Парамоне... Чуєш, твій!
— Навіщо він дитині? — вслід за чоловіком Марина.
— Я... пообіцяв Юрасику... Хай буде... він дуже хотів. І тобі знадобиться, Берик, отари великі, а мені не треба. Не треба.
— Не можу я брати подарунка назад, — відмовлявся Джусуєв, — казах — не може брати.
— Я твоєму синові дарую, Берик, — переконував Парамон. — Де Юрасик?
— Десь з хлопцями в степу, — відказала Марина.
— То я поїду.
— Як же так? — журився Джусуєв. — Я — дав коня, і я — беру коня... Недобре.
— Добре! — гукнув Парамон уже біля хвіртки.
— Ти ж прийди, Парамоне, з Юрасиком! — сказала вслід Марина.
— Прийду...
Парамон їхав дорогою через молоденький ліс, час від часу зводився на стременах і гукав:
— Юрасику-у!
Ніхто йому не відповідав. Поминувши курган, Парамон пустив Артуя риссю до кошар. Зупинився біля колодязя, напоїв коня... Тут вони колись стояли з Мариною... Здається, що це було давно-давно...
«Зайти сьогодні до них чи ні? — роздумував Парамон, погойдуючись у сідлі. — Ні, не зайду... Віддам коня Юрасику і...»
Артуй зупинився і тихенько заіржав. Парамон підвів голову і побачив поміж рядками сосонок кількох хлопчиків, що збилися в купу. Чарій пустив коня і пішов до гурту.
Зараз побачить його Юрасик, побіжить назустріч, розставивши рученята; і, може, кричатиме «тату Парамон, тату...» Підхопить його на руки Чарій, притисне до грудей... А я тобі, сину, коня привів... Так і скаже: сину... А Юрасик...
І раптом якась нечувана сила підхопила Парамона, кинула на коліна, в холодний пісок, наче з туману вихопили його очі Юрасика і чорну протитанкову міну в його руках...
Парамон вирвав її з рук переляканого хлопчика і метнувся вбік. Хруснули суглоби в ногах, страшний біль пронизав Парамонове тіло, але він біг зі своєю чорною смертю в руках. Далі, далі, да...
Парамон заплющив очі і впав грудьми на тисячі ножів...
Степ здригнувся від вибуху, застогнав материнським болем, затужив останньою піснею, заіржав конем, засміявся щасливим Марининим сміхом, насупився чорним димом і вмер.
24
«Хтось написав у нашу районну газету замітку про смерть Парамона Чарія під заголовком «Пригоди». Дядько Ілько Сторожук назвав свого сина Парамоном».
Клацнув вимикач, і вузенька смужечка світла пробилася крізь щілину в дверях. Олена чула, як вмивався Роман, як розтоплював грубу на кухні. Це він робив завжди, збираючись на роботу. Але сьогодні він встав набагато раніше. Напевно, збирається в колгоспи. Сніданок Роман готує собі сам — холостяцька звичка залишилася й досі. Так, він зовсім одвик від сім’ї, від неї і, мабуть, якби не Варя, то ніколи б вони не жили під одним дахом. Він страшенно любить Варю, а її... просто пожалів тоді, коли вона ввійшла до його кабінету і впала перед ним на коліна, обнявши руками чоботи, що пахли ваксою і пилюкою. Роман так розгубився, що вона, здається, пролежала на старенькому килимі половину свого життя, перше ніж він підняв її і напоїв водою.