І саме тоді, коли Мірошник хотів оголосити, що порядок денний вичерпаний, секретарка зайшла й повідомила, що прибув Джусуєв.
— Він уже й забув, що в партії існує дисципліна, — сказав Лобан.
— Усі знайомі зі справою Берика Джусуєва? — запитав членів бюро Мірошник.
— Знайомі.
— Мене трохи здивували висновки комісії, — зауважив Чоботар. — Гадаю, що Джусуєв чесно проніс звання комуніста...
— Я підтримую вас, Дмитре Корнійовичу, — сказав Колишев.
— Ми розібралися об’єктивно, — сказав Лобан.
— Ми для того і зібралися, щоб об’єктивно вирішити долю комуніста, — припинив дискусію Мірошник. — Запросіть товариша Джусуєва.
Берик увійшов, тихо привітався. Йому показали на стілець, що стояв біля дверей, і він сів, не знаючи, куди подіти свої великі чорні руки...
— До райкому партії надійшла заява від колишнього члена ВКП(б) товариша Джусуєва про поновлення в рядах партії, — почав Мірошник.
— Хай товариш Джусуєв дасть пояснення, чому він запізнився на засідання бюро! — зажадав Лобан.
— Чому ви запізнилися на бюро? — запитав Мірошник.
— Мене викликали до облвійськкомату, — підвівся Берик.
— Це не причина, — махнув рукою Лобан.
— Військкомат кличе — Джусуєв іде, розумієш? — пояснив Берик Лобану.
— Правильно. Для солдата військкомат — закон, — сказав Чоботар.
— Так точно, товаришу генерал, — підтвердив Джусуєв.
— Чого вас викликали? — поцікавився Колишев.
— Та, — зніяковів Джусуєв, — по... особистій справі, за війну розрахувалися зі мною...
— Хто?
— Батьківщина...
— Я прошу пояснити, що там у вас за таємні розрахунки, — кинув Лобан.
— Не треба зараз про це говорити Джусуєву, товариш Лобан, — відповів Берик, — Я тобі потім скажу... Вирішите мою справу, і скажу тобі...
— Я наполягаю, — звернувся до Мірошника Лобан.
— Розказуй, Джусуєв, — зітхнув Мірошник.
— Розумієте, нагороду Джусуєву вручав облвійськком... за форсування Одера... І секретар обкому приймав... Ось і все, — Берик винувато подивився на членів бюро. — Пробачте, що запізнився.
— Якою медаллю нагородили? — запитав Лобан.
Джусуєв неохоче дістав з кишені коробочку і відкрив її.
На червоному денці золотом сяяв орден Леніна.
* * *
З вулиці Юмашева, що на Холодній горі, виглядав допотопний будиночок, який наче стверджував, що нічого вічного нема під сонцем. Деякі мешканці його вже виїхали до нових кварталів, а решта чекала своєї черги. У вивільнені кімнатки вже не поселяли нікого, і Тимофій Троян, звичайно, зі згоди кербуда, зайняв ще одну кліточку з віконцем для дочки й Марти.
— Тепер живу, як бог, — сказав Тиміш дружині. Це порівняння було його улюбленим і найвичерпнішим з усіх. Тиміш Троян користувався ним у різних ситуаціях. «Зроблю, як бог», — обіцяв він, наприклад, якійсь господарці, і кран загвинчувався навічно. Ще говорив Тиміш: «Випив, як бог», «Виспався, як бог», «Наробився, як бог».
Ще він любив, щоб його називали Тимошею. Так його й звали дружина Валя, дочка Лєра, сусіди, друзі і хлопчаки з навколишніх холодногірських вулиць. Марті він теж наказав звати його Тимошею і на «ти». Вже потім Лєра пояснила подрузі, що так називали батька моряки-десантники, з якими він пройшов усе пекло війни...
У получку Тимоша приходив під доброю чаркою, знаючи, що влетить йому від маленької Валі «по перше число». Щоб попередити її, він починав лаятися ще з двору:
— Ніхто не зустрічає! Бачите, народ? Іде Тимоша стомлений; як бог, а його ніхто не зустрічає! Валько, давай на палубу!..
Валя з’являлася на балкончику і кричала на весь двір:
— Ні, ви подивіться на цього биндюжника! Щоб ти вже напився гарячої смоли! Як же тобі не соромно?! Дівчата, — гукала сусідкам, — ховайте дітей!
— Полундра! — широко посміхався Троян. — Порядок на пірсі — Тимоша прийшов...
Ці сцени закінчувалися швидко і одноманітно: коли Валя скаржилася, що він не любить ні її, ні дочки, Тимоша, грюкнувши величезним кулаком по столі, кричав:
— Люблю! Люблю, як бог!
Валя не вірила, і тоді Тимоша брав її на руки, цілував і намагався винести в двір, щоб усім довести свою любов до дружини.
— Прощаю, — шептала Валя, і Тимоша відпускав її...
Тимоша до самозабуття любив дружину й дочку. Валі він допомагав готувати обід, завжди, йдучи, на виклики, забігав на базар, а для дочки приберігав карбованець-другий «на пудру». Тимоша не дуже знався на косметиці і, наперекір дружині, радів, коли Лєра перефарбовувалася в інший колір або наклеювала довгі-довгі вії.