— Та що ви говорите, Степане Стратоновичу, ми ж з вами дещо й зробили, — заспокоював Каїтана Ілько.
— Не говори, Ільку... Я собі ціну знаю... Може, останніх півроку я щось і робив, а то все думав, як утекти... до Юлі...
— Гаразд, я передам, — сказав Лобан. — Не пошкодуєте?
— Хочу... чесно... жити, а не тремтіти... Колись і ти, Лобан, будеш каятися, та...
— Одужуйте, — помахав рукою Лобан і вийшов з кімнати.
* * *
Після уроків Ганнуся провела до інтернату Юрасика, наказала розв’язати задачі, а вже потім іти в кіно.
— Ось тобі гроші.
— Я теж хочу додому поїхати, завтра ж неділя, чого ти не береш мене?
— Так треба, — оце й усе, що сказала йому.
Не хотіла Ганнуся, щоб Юрасик був свідком ще однієї драми, яка, може, вже й відбулася вдома. Добре, що тоді не було малого, коли ввійшов у хату той високий сивий чоловік у нових калошах, прикручених дротом...
Мама прасувала Ганнусину кофту, щось тихенько наспівувала, а вона сиділа, забившись в куточок на лежанці, й читала Сосюру. Сивий чоловік скинув кашкета й мовчки стояв біля мисника.
— Заходьте, — запросила мама, — мабуть, стомилися?
Чоловік мовчки переводив погляд з мами на Ганнусю, і очі в нього були якісь сиві, невидющі.
— Пообідаєте чи з собою дати? — мама взяла з-під рушника окраєць хліба і подала сивому чоловікові, він не взяв. Тоді мама відступила до вікна, і обличчя її витягнулося. — Ви... звідки ви?.. Хто ви?.. Ні, ні...
— Не впізнала, — ледве чутно промовив сивий чоловік і, накульгуючи, підійшов до стіни, де висіли карточки. Дивився, дивився, а потім показав пальцем на фотографію батька. — Ось я... Це я, Марино... Андрій.
— Ні, ні! — крикнула мама, затуливши рота обома руками.
Він ішов до мами, а вона відступала, відступала, аж поки не вперлася спиною в стіну. Якби не стіна, то, мабуть, мама так і пішла б аж до лісу... У сивого, невидющого чоловіка були довгі руки з жовтими вузлуватими пальцями. Він розставив їх і йшов на маму. Ганнусі здалося, що він зараз почне душити матір, вона кинула книжку і вчепилася за комір його рудого пальта. Чоловік похитнувся, заточився і впав навзнак.
— Тікай, мамо! — несамовито закричала вона. — Тікай, бо він уб’є тебе...
А мати наче оглухла — й не ворухнулася.
Сивий чоловік сів, спираючись обома руками, щоб не впасти, витягнув довгу шию з кадиком і щось сказав. Але не можна було розібрати, що він говорив, бо слова застрявали в роті, наче він їх жував. Очі в нього посиніли, і Ганнуся побачила, як з них покотилися сльози.
— Я... Андрій, — сказав він уже Ганнусі, — а ви... не знаєте... що я Андрій...
І тоді впала на долівку мати, просто на його нові калоші обличчям. Чоловік повільно підняв руку й погладив мамине волосся, а потім узяв її косу і почав навіщось розплітати... Мабуть, від дотику його рук мати опритомніла і завила якимось страшним голосом:
— Андрію-у-у-у... Андрію-у-у-у...
І в цей час увійшов Джусуєв. Дивилася на нього мама і ніби не бачила. Берик поставив біля сивого чоловіка нові хромові чоботи й сказав Ганнусі:
— Ходімо напоїмо коня.
Ганнуся вийшла за Бериком, її лихоманило.
— Чого ти, Ганнусю? — запитав Берик.
— Мені страшно... Я боюсь...
— Чого ти боїшся?
— його... Він уб’є маму. Іди його прожени...
— Ти що говориш? — шарпнув її за руку Берик. — То ж твій батько...
— Який батько? — тільки тепер ніби почала щось пригадувати Ганнуся. — То... мій... батько?
— Твій.
— Ні, у мене не такий... У мене... добрий... молодий, а це... сивий і... страшний.
— Хіба може бути батько страшний, Ганнусю?
Вони з Бериком до самого вечора ходили по лісі, а коли повернулися, то застали Марину й Андрія вже схожими на людей. Гомон поголився, одягнув свого чорного костюма, що лежав у скрині, і білу сорочку. Марина теж причепурилася.
— Ще раз здрастуй, — сказав йому Джусуєв.
— Здоров, Берик.
— З поверненням, Андрію.
— Спасибі...
Мама приготувала вечерю, але Берик сказав, що він не голодний і мусить їхати до отар на кілька днів, бо треба заготовляти корми. Мама нічого йому не відповіла. Вона хотіла провести Берика, але він не дозволив... Поки вони оце говорили, то Ганнуся стояла, спершись на одвірок, і крадькома розглядала батька. Зараз він уже не був страшним, і очі в нього були вже видющі, і руки великі, як у діда Опанаса. Якщо добре придивитися, то можна знайти схожі риси у того батька, що на карточці зі шпорами, і з цим, що сидить на лаві у блискучих калошах... Ганнусі було дуже незручно, що вона так повелася з ним, але, видно, він не ображався, бо вона ловила на собі його лагідний погляд.