— Не виправдовуйся, будь ласка, — Яринка з якоюсь внутрішньою насолодою вела цю розмову. — Я не маю до тебе ніяких претензій... Зрештою, вона закохана в тебе, а не ти... Мало хто в кого закоханий... Їдь.
Коли він полетів до Харкова, Ярина в той же день з сином поїхала в Кам’янку до матері. Під мисочкою на столі лежала записка: «Ми поїхали, бо у нас з Михайликом теж є друзі, яких ми хочемо бачити. Мені тяжко залишати тебе, але далі так жити я не можу. Прощай. Ярина».
* * *
«Начальнику Ольвіопільського райвідділу міліції майору Осадчому М. К.
від старшини М. Магура.
Рапорт.
Цим повідомляю, що в зв’язку з тим, що я чекаю народження сина або дочки, я не можу поїхати на курси. Прошу моє навчання перенести на інший час».
М. Магур».
Резолюція:«Задовольнити прохання старшини М. Магура, коли народить — повідомити. М. Осадчий».
* * *
«Начальнику Ольвіопільського райвідділу міліції майору Осадчому М. К.
від старшини М. Магура.
Рапорт.
У зв’язку з родами прошу надати мені відпустку на три дні, щоб я стояв біля лікарні в райцентрі на випадок необхідності моєї наявності. Прошу не відмовити.
М. Магур».
Резолюція: «Відпустку надати. Оформити наказом. Підстава: народження людини. М. Осадчий».
* * *
«Начальнику Ольвіопільського райвідділу міліції майору Осадчому М. К.
від старшини М. Магура.
Рапорт.
Цим з великою радістю доповідаю, що моя Настуня народила сина вагою 5 кг. 300 гр. Прикмети: ріст — 67 см., очі — сині, як у мами, лисий. Свої функції я виконав і приступаю до виконання обов’язків.
М. Магур».
Резолюція: «Поздоровити М. Магура й Настуню з народженням сина. Начгоспу підготувати подарунок на хрестини (закреслено), на звіздини. М. Осадчий».
* * *
«Начальнику Ольвіопільського райвідділу міліції майору Осадчому М. К.
від старшини М. Магура.
Рапорт.
Цим повідомляю, що сина урочисто зареєстровано і названо Іваном Милентійовичем Магуром. При реєстрації були присутні родичі і народ. Кумами були запрошені Ганнуся Гомон і демобілізований воїн Радянської Армії Максим Карагач. Хрестини (закреслено), звіздини пройшли організовано, з піснями. Жаль, що вас не було, дорогий Миколо Карповичу, бо виконувалася хором ваша любима пісня зі словами «Вечероньки недоїла, нічки недоспала» і т. д.
Я, Настуня та Іван Милентійович Магур виносимо подяку вам і всій міліції за поздоровлення і подарунок.
М. Магур».
Резолюція: «До відома. Оголосити подяку старшині М. Магуру за зразкову службу і за сина. М. Осадчий».
* * *
Знову поселився Іван Запорожний в Ольги Заклунної, бо директорську квартиру віддав Ільку Сторожуку, адже галасливий взвод не зменшувався...
У кімнаті все було так, як і колись, тільки не стояло вже Михайликове ліжечко. Та Іван завжди бачив його, коли повертався зі степу вночі, обережно ходив, щоб не натикнутися, не розбудити. Вмикнув світло, і ліжко зникало. Зрідка заходила Ольга, питала, може, що випрати чи зварити. Від її послуг відмовлявся.
— Ти, Іване, про себе подумай, — щоразу при зустрічі говорить йому Марина Гомон.
— Добре, — похитає головою та й піде...
Після від’їзду Ярини і сина в Івана ніби пропало відчуття часу, він не знав ні днів, ні чисел. Запорожний пам’ятав тільки гектари посадженого лісу. Здавалося, що більше нічого не існує для нього в світі...
...І світ, здавалося, забув його: ні слова від Ярини, ні звістки від Марти. Правда, він сам попросив Ольгу Заклунну, щоб не писала Марті про те, що сталося в них.
Ольга не писала.
Зрідка приходили заплакані листи від матері: Одарка й порога не переступає, і Ярина йде — не бачить... Кажуть люди, що заходить до них Данило Прах... «Забери ти мене, сину, бо, видать, ти вже не вернешся сюди, то хоч з тобою віку доживу». Іван написав матері, що забере її до себе — хай ще перезимує в своїй хаті...
Увечері Івану подзвонили, щоб приїхав на пленум райкому партії. До конференції було ще далеко, і Запорожний здивувався раптовому виклику. Іван встав удосвіта і, як тільки ввімкнув світло, хтось постукав у двері.
— Хто там?
— Це ми...
— Ранні гості! — Запорожний відчинив двері й побачив Ганнусю й Максима. — А ви звідки, чортенята?
— Ми на кургані були, — сказала Ганнуся.
— Сонце зустрічали...
— Прощалися, — зітхнула Ганнуся. — Ідемо сьогодні ми, Іване Трифоновичу. Максима теж прийняли в академію.
— Поздоровляю! — Іван обняв Ганнусю й Максима.
— Я так переживала за нього, — призналася Ганнуся, — ану, думаю, як провалиться на хімії...