Дід спритно відкоркував пляшку, сказав традиційне: «Дай боже!» — і вихилив чарку до дна.
— Після першої не закушую, Ромка, — пояснив дід і налив знову.
Дід їв повільно, все підливаючи собі в чарку.
— Не багато, діду? — запитав Роман, коли в пляшці вже показалося денце.
— Ні, — відповів дід. — Я, Ромка, вживаю з малолєтства... Вона дух дає. Ось мені вже скоро вісімдесят стукне, а я ще, Ромка, інтерес до молодиць маю. Рід у нас міцний. Мій батько прожив сто шість років, а дід на сто дванадцятому преставився... Ось так... Я оце дивлюсь і думаю, Ромка, як ти мою жизнь організуєш, га?
— Не знаю, якось будемо жити, діду, — непевно відповів Роман.
— Мені, Ромка, спокій потрібен, бо я людина стара і вимучена війною. — Дід вицідив з пляшки залишки. — Думав, що раз ти секретар, то у тебе тут — повна чаша, а ти наче студент... Недобре це, Ромка... Мене з місця зірвали, я Марфу Порфирівну залишив...
— Яку Марфу?
— Я жив у Марфи Порфирівни останнім часом, — сказав дід Юхим і підморгнув. — Зі слізьми проводжала... Я пообіцяв, що коли тут влаштуюся, то випишу і її до себе. Так що ти подумай, Ромка.
Роман не знав, чи йому сміятися, чи завтра ж першим поїздом відправити назад цього незнайомого, чужого діда.
— А як будемо зустрічати Новий рік? — запитав дід.
— Я ще не думав, Юхиме Івановичу.
— А ти подумай, — сказав дід, розмотуючи балалайку, — і про Новий рік, і про різдво... Повоювали, а тепер і погуляти треба, Ромка, щоб жизнь марно не йшла.
— А ви де були під час війни, Юхиме Івановичу?
— Ми з твоєю бабою на Алтай були вивезені. Баба померла, а я був приставлений сторожем до кондитерської фабрики, — підморгнув дід. — Такі молодиці ходили повз мене щодня... З шоколадом... Було до мене вніманіє... А після війни в рідні краї потягнуло... Біда. Село зруйноване, ех, — махнув дід рукою і вдарив по струнах балалайки.
— Тихіше, Юхиме Івановичу, — показав Роман на годинника, — люди сплять.
— Ти, Ромка, внук, і знай повагу до діда!
Нарешті дід вгомонився, і Роман уклав його в ліжко. Вранці, приготувавши дідові сніданок, Мірошник пішов на роботу. Повернувшись увечері з колгоспів, Роман діда не застав.
— Вони пішли в чайну, — повідомила Параска..
Справді, Юхим Іванович сидів у чайній в добрій компанії. Був там комендант базару, завідувач складу промкомбінату і ще кілька невідомих Романові людей. Як потім розповідала буфетниця, дід Юхим одразу ж, прийшовши у чайну, відрекомендувався, що він рідний дід першого секретаря райкому і любить порядок. Знайомство зав'язалося швидко, і вже за годину всі, хто був у чайній, знали дідову біографію і все, що стосувалося його знаменитого внука.
Роман Олексійович попросив директора чайної, щоб він викликав діда із залу, але Юхим Іванович одразу відчув, чим це скінчиться, і сказав:
— Передай Ромці, то так діло не пойдьоть. Не желаю. — Юхим Іванович подивився, яке враження справила на товариство його заява, додав: — Скажи Ромці, щоб приніс мені балалайку!
Дід причвалав додому опівночі і поклявся, що більше не буде так довго засиджуватися. Все ж Роман порадив дідові повертатися додому до Марфи Порфирівни, на що той категорично відповів:
— Не желаю! Не май права, Ромка, проганяти старого заслуженого діда.
Дід просидів вдома кілька днів, а потім не витерпів і щез на півмісяця. Начальник міліції знайшов його в однієї молодиці аж за Дніпром. Роман написав матері листа, і діда недавно забрали. Після його від’їзду Роман повіддавав дідові борги і мав кілька зустрічей з задніпрянською молодицею, яка вимагала негайно повернути їй діда, бо він присягався одружитися, що може підтвердити і батюшка, котрий мав повінчати їх ще до великого посту. І справді, через тиждень секретарка подала Мірошнику листа від батюшки, який підтверджував справедливість усього сказаного молодицею.
Мірошник прочитав кільком райкомівцям цього листа і забув про нього.
Все це спливло в пам’яті Мірошника зараз, коли до кімнатки, де вони обідали з Іваном Запорожний, увійшов редактор газети Петро Петрович Лобан, з яким вони виряджали діда. Він осміхнувся і подав Мірошнику і Запорожному пухку вологу руку, потім пригладив свої рудуваті кучері і сів.
— Пробачте, Романе Олексійовичу, — сказав він, — але на вас чекає товариш з обкому. Дуже хоче вас бачити... Не дадуть пообідати.
— Зараз піду.
— Я хочу підготувати кілька матеріалів про боротьбу з розкрадачами соціалістичної власності, — вів далі Лобан. — Яка ваша думка?
— Готуйте, — відповів Мірошник.
— Я домовився з прокурором, щоб висвітлити деякі судові справи, пов’язані з цією проблемою, — Петро Петрович любив висловлюватися офіційними фразами, це було зручно, бо ніхто не міг вкласти у них інший зміст. — У Семидолах, Романе Олексійовичу, на гарячому спіймано одного чи кількох злодіїв, мені дзвонив товариш Швайка. З вашого дозволу, я займуся цією справою.