— Я швидко, — сказав Мірошник Івану, — зачекай, підвезу.
Мірошник вийшов.
У райкомі його чекав інструктор обкому. Зайшовши до кабінету, він розгорнув свою теку.
— Даруйте, що відірвав вас, але служба є служба, Романе Олексійовичу, — сказав інструктор. — Прошу вас прочитати цей лист і дати нам письмове пояснення. Це — копія, — подав аркуш паперу.
Це була звичайнісінька анонімка, в якій повідомлялося про незрозумілу для трудящих і партійного активу району поведінку першого секретаря райкому товариша Мірошника. З прочитаного Роман зрозумів, що йому треба відповісти на деякі запитання, зокрема, чи правда, що в його кімнаті висить ікона, яку він ховає вдень і чіпляє вночі, чому влаштовуються оргії з музикою і танцями, чи відповідає дійсності те, що він через свого родича бере хабарі і підтримує духовенство?
Мірошник розсміявся і повернув листа інструкторові.
— Чого ви смієтесь? — поцікавився інструктор.
— Бо смішно. У вас ще є до мене справи, бо я мушу бути на партійних зборах у Семидолах.
— Ні, я прошу лише написати пояснення, — сказав інструктор.
— Навіщо? — враз посерйознішав Мірошник.
— Такий порядок.
— Але це ж брехня! Ви що, вірите оцій писанині?
— Я мушу привезти ваше пояснення, — наполягав інструктор.
— Я писати не буду!
— Я не радив би вам, Романе Олексійовичу...
— Я ніяких пояснень наклепникам давати не буду, — перебив його Мірошник.
— Я так і доповім, — сказав інструктор і демонстративно закрив теку.
* * *
Іван помітив переміну в настрої Мірошника, коли той сідав у машину, але спитати, в чому річ, не наважився, мало що може зіпсувати настрій секретареві райкому.
— Я біля тієї могили зійду, Романе Олексійовичу, — сказав Іван, показуючи на порослий чагарником курган.
— Вдома давно був? — спитав Мірошник.
— Давно.
— А з Яринкою в тебе як?
— Ніяк.
— Не захотіла їхати з тобою?
— Не захотіла, Романе Олексійовичу...
— Співчуваю...
— Мені пора, — потиснув руку Мірошнику Іван.
Шофер загальмував.
— Колись навідаюсь до тебе, — пообіцяв Мірошник.
— Людьми пособіть нам, — нагадав ще раз Іван.
— Подумаємо, Іване Трифоновичу. Давай, Мишко, — наказав Мірошник шоферу.
Кілометрів зо два від могили шофер помітив синю бідарку і здоровенного міліціонера, що розмахував руками, кличучи на допомогу. Під’їхали. Побачивши Мірошника, Милентій Магур виструнчився й приклав руку до козирка:
— Скат спустив, товаришу Мірошник, — доповів міліціонер, — з вашого дозволу, прошу насоса.
— Будь ласка, — відповів Мірошник. — Куди їдете?
— Доставляю заарештовану, товаришу секретар! — Милентій показав на згорблену постать.
Мірошник вийшов з машини, хотілося йому побачити цю заарештовану.
— Звідки ви? — запитав Мірошник.
— Із Семидолів, — десь у складках хустки заплуталася відповідь.
— Що ж ти натворила?
— Нічого, — відповіла Настуня, доправляючи хустку.
На Мірошника дивилися трохи злякані великі сині очі. Десь він уже бачив ці очі, подумав Мірошник, наближаючись до дівчини. Здається, на баштані весною.
— Як твоє прізвище?
— Сторожук, — з готовністю відповів Милентій, пораючись біля колеса. — Заарештована за розкрадання пшениці в кількості чотирьох кілограмів, товаришу секретар.
— Я нічого не крала! — кинула у відповідь дівчина, зіскочивши з бідарки, і пішла.
— Не положено! — вигукнув Милентій, але Мірошник порухом руки заспокоїв його.
Дівчина відійшла кілька метрів і зупинилася. Мірошник зрозумів, що їй було просто соромно перед ним. Повільно він підійшов до дівчини. Навіть старий кожушок не міг приховати її стрункого стану. «Красива ж яка», — подумав Мірошник.
— Що ж сталося в тебе? — Дівчина мовчала. — Твій батько — Ілько Сторожук?
— Так.
— Ми знайомі... Що ж сталося? — запитав ще раз. — Як тебе звуть?
— Настуня, — назвала своє звичне ймення.
— Ти справді взяла пшеницю, Настуню?
— Ні.
— Тоді чому ж тебе... везуть?
Нікому не розповіла б Настуня правди, а тут сказала, їй не хотілося, щоб цей молодий секретар райкому, якого вона не раз бачила в селі, який знає її батька, подумав, що вона взяла ту пшеницю. Вона зараз була готова крикнути на весь світ, що то неправда, щоб захистити свою честь.