Ніхто не знав, звідки вона і де її рід, бо не випускав її Тиміш і за ворота саму. Одні казали, що з Київщини привіз, інші запевняли, що вкрав дівчину Ківш на Дону. Прозвали її люди Бранкою. Так і прожила вона два роки за високими Тимошевими парканами. А потім не стало Бранки на хуторі. Втекла. Розіслав по всьому степу своїх гінців Тиміш. Сам, шукаючи, загнав найкращих жеребців, але Бранку знайшли. І не саму. Привели з нею до Тимоша зв’язаного і посіченого молодого хлопця. Четверо посіпак Тимошевих тримали його.
— Хто ти? — запитав Ківш хлопця.
Два дні питав, не давав ні їсти, ні пити, але так нічого її не почув. Тоді Тиміш привів Бранку і сказав, що уб’є її, якщо той не розкаже, хто він.
Хлопець сказав, що Бранка була його нареченою і він два роки шукав, поки натрапив на її слід.
— Якщо ти вб’єш його, — сказала Бранка Тимошеві, — то я уб’ю тебе. Ти спатимеш за залізними замками, будеш боятися їсти, щоб не отруїтися, але тебе ніщо не врятує.
Звелів Тиміш запрягти коней, кинув зв’язаних Бранку її хлопця на воза і вивіз їх у дикий степ, в піски. Кінськими залізними путами прикував їх одне до одного Тиміш і залишив у степу.
Через два дні він наздогнав їх. Хлопець, з закривавленими від спраги губами, ніс Бранку.
Ківш напоїв Бранку і сказав:
— Якщо поклянешся, що будеш вірною мені, я заберу тебе і відпущу його. Ось хай бере бурдюк з водою, хліб і бринзу і йде куди хоче... Клянешся?
— Ні, — сказала Бранка. — Я не хочу жити без нього... Краще смерть.
— Ідіть! — наказав Ківш. Він сів зі своїми посіпаками на розстелені килими і почав бенкетувати.
Хлопець з Бранкою відійшли уже далеченьку. Тоді Тиміш звелів їх привезти назад.
— Ще раз питаю, клянешся?
— Ні, — відповіла Бранка. — Я люблю його...
Коли стемніло, втретє привезли до Ковша Бранку і хлопця. І знову Бранка сказала «ні».
— Ідіть назавжди! — сказав Тиміш.
І Бранка пішла зі своїм коханим. Було темно, бо не світили холодні зорі. І тільки дзвеніли в степу залізні кінські пута, наче тронки.
Кажуть, що й тепер можна почути вночі, як дзвенять у степу Бранчині пута. А може, то тронки?..
* * *
Шофер відчинив дверцята кабіни і сказав Івану:
— Бензин кінчається, до Овечого не доїду. Може, завернемо на аеродром, там хлопці хороші, дадуть.
— Завертай!
Машина круто повернула до вогників, що мерехтіли в степу.
6
«Я садила з мамою ліс. Мама взяла одну сосонку і сказала, що посадить на моє щастя. Я теж посадила на щастя мами, Юрасика, на батькове щастя, а потім на щастя всіх, кого згадала... Люди не знають, а я про них думаю. Я хочу, щоб усі були щасливі...»
Дорогу загородив смугастий шлагбаум з червоним ліхтариком посередині. Від нього на обидва боки розбігалися в степ стовпчики, обсновані дротом. Іван дивився на яскраво освітлені бетонні злітні доріжки, на тупоносі винищувачі, що стояли рядочками в чохлах, і серце його тривожно билося.
Він зіскочив з машини, обсмикнув кітель, чітким кроком підійшов до прохідної. Зараз черговий виструнчиться, клацне підборами, глянувши на бойові ордени, і скаже:
— Здравія желаю, товаришу капітан!
Черговий справді появився, але не виструнчився і не відрапортував, а просто зупинив Запорожного:
— Цивільним суворо заборонено!
І Запорожний згадав, що нема на ньому кітеля, нема орденів, а стоїть він перед молоденьким сержантом у зім’ятому піджаку, не голений з учорашнього дня і чорний від торф’яного пилу.
— Поклич начальника караулу! — впевнено наказав шофер. — Скажи, Льонька бензину просить. Хто там сьогодні чергує? Коля чи Серьожа, а якщо Ібрагім, то хай...
Сержант уже не слухав — крутив у своїй будці ручку польового телефону, а Льонька провадив далі:
— Я тут усіх знаю. Будував колись цей аеродром.
До прохідної йшов високий чорнявий майор. Формений кашкет був по-парубоцькому збитий на потилицю, і з-під нього вибивався смолянистий чуб. Пояс і портупея стягували його струнку постать, аж горіли чорні хромові чоботи. На рукаві червоніла пов’язка. Над кишенєю — три ряди орденських планок. Майор був чисто виголений і, певно, пахнув одеколоном.
— Товаришу майор! — сержант витягнувся так, що став на сантиметрів десять вищим, але майор посміхнувся і махнув рукою: мовляв, не треба.
Потім майор пройшов повз Івана, не звернувши на нього ніякої уваги, і потиснув руку шоферу:
— Що ж ти, піхота, знову будеш канючити бензин?