— Буду.
— Так наша ж марка тобі не підходить. .
— Я розведу, товаришу майор... Виручіть...
— Морока мені з тобою, — незлобиво промовив майор. — А що ж ти возиш, Льонько?
— Землю...
— І дівчаток теж? — Майор підійшов до кузова і побачив Марту. — Марто! От не чекав. Здрастуй!
— Здоров, — без усяких церемоній відповіла Марта.
— Злазь! — Майор допоміг Марті зійти з машини. — І кавалера свого клич, нагодуємо.
— Я не хочу, — буркнув Максим.
— Перекусити б не завадило, — висунувся з машини Парамон.
А чому б і ні. Льотчиків годують добре, і не збідніють вони, коли дадуть Парамонові банку свинячої тушонки.
Майор відвів Марту ближче до прохідної і забув про все на світі, бо стояла ж перед ним у світлі ліхтарів дівчина ніби з казки.
— Так давно я тебе бачив, Марто...
— Бо не хотів.
— Слово честі, сто разів збирався, — виправдовувався майор, — але були ми з Шариком у командировці... Тиждень, як повернувся... Зараз я подзвоню начальству і...
— Серьожко! — почув чийсь хрипкий голос майор, потім хтось зграбастав його в обійми. — Кортунов!
Майор відступив крок назад і пильно вдивлявся в напівзабуте обличчя.
Де ж він бачив цього хлопця?
— Не впізнав? Це ж я, Іван...
Сергій кинувся до Запорожного.
— Пробач, Ваню, не впізнав... Голос знайомий... темно, — виправдовувався Сергій. — А ми згадували тебе недавно з генералом... У нас тут Чоботар.
— Невже?
— Півроку, як прибули сюди... А Шарова пам’ятаєш?
— Ні.
— Правда, тебе вже збили, коли він прийшов до нас... Я зараз, Ваню! — Кортунов комусь дзвонив по телефону. — Слухаю! Єсть! Так точно!
Потім Кортунов подав знак сержанту, і той підняв шлагбаум.
— Давай на заправку! — гукнув майор шоферу. — Ходімо, Марто.
Кортунов обняв за плечі Івана, почекав Марту, і вони пішли по сірому асфальту.
— Чоботар тебе хоче бачити, Ваню!
— Хто ще є з нашої ескадрильї?
— Шарик, Ібрагім і я... Ми все збиралися розшукати тебе. Я пам’ятаю, що ти з цих країв і село твоє Кам’янка... Не думав, що ти в цих степах залишився, ой і степи! Ніяк не звикну. Мені ліс потрібен... Просився в свою Бєларусь — не пустили... На перепідготовці був... Знаєш, на яких зараз літаємо?!
— Бачу щодня, Сергію, — промовив Іван — Ти одружився, маєш сім’ю?
— Холостякую, Ваню.
— А Клава де?
— Не знаю... Як знялася після Бреславля зі своїм госпіталем — більше не стрічав...
Марта жадібно прислухалася до розмови і, правду сказати, була дуже рада, що після Бреславля знялася кудись зі своїм госпіталем якась Клава...
На порозі невеличкого збірного будиночка, куди привів Івана Кортунов, їх зустрів генерал-майор Чоботар. За ці роки майже й не змінився. Ні, трохи додалося сивини в густих кучерях. Генерал був у легкому кітелі і штанях навипуск, без кашкета і, мабуть, тому здавався домашнім.
Кортунов, наблизившись до генерала, перейшов на стройовий крок, але відрапортувати йому не вдалося, бо Чоботар ляснув себе по нозі широкою долонею, вигукнув щось схоже на «матері його ковінька», обняв Івана, потім відштовхнув од себе і знову обняв:
— Лідко-мамко! — гукнув генерал. — Ваня з’явився.
З кімнати вибігла маленька жінка, обняла Івана, поцілувала й заплакала:
— А мого ж Дмитрика нема, Ваню...
— Лідо, я буду сердитися, — пригрозив Чоботар, і ця фраза, видно, щось для них означала, бо Лідія Миколаївна витерла сльози й осміхнулася.
— Не буду, Дмитре... Заходьте, Сергію, прошу, — звернулася до майора.
— Запрошують, — промовив генерал, помітивши нерішучість на обличчі Кортунова.
— Дорогу дамам, товариші офіцери, — запросив генерал Марту, вклонившись.
— Це, певно, твоя дружина, Ваню? — запитала Лідія Миколаївна, кивнувши на Марту. — Красуня.
— Ні, Лідіє Миколаївно, друг. Марта. Ми на Овечому працюємо з нею.
У невеличкій кімнаті, де був накритий стіл, Іван побачив на стіні фотографію молодого льотчика. Це був син Чоботаря, який загинув над Варшавою в сорок четвертому.
Лідія Миколаївна, маленька, рухлива, розсаджувала гостей і чимось нагадувала Іванові матір. Вона всю війну прослужила разом з Дмитром Корнійовичем у штабі з'єднання. Льотчики любили її і називали поза очі, як і Чоботар, «Лідкою-мамкою».
Марта сиділа на краєчку стільця, поклавши руки на коліна, наче в тумані. Біла накрохмалена скатерка, кришталеві чарки й графини, блискучі виделки і ножі, що лежали біля прозорих тарілочок, — усе це було таким незначним, що вона боялася й доторкнутися до чогось. Уже дзвеніли чарки і виделки, а Марта й не поворухнулася.
— Це нікуди не годиться, кавалери! — голосно сказала Лідія Миколаївна. — Ви за своїми спогадами забули про Марту!