Винуватий, — сказав генерал і переніс свого стільця до Марти. — Сьогодні я ваш кавалер, Марто. Згода ?
— Згода, — посміхнулася Марта, відчувши неприховане тепло в словах генерала.
— Я пропоную, — підвівся з-за столу Чоботар, а за ним і гості, — випити за нашу зустріч...
* * *
Машина уже була заправлена, Льонька нервувався:
— Мені ще ж сто кілометрів пиляти, а вони чаї розпивають.
— А може, тушонку їдять, — ковтнув слину Парамон. — Видать, є-е-е в генерала тушонка...
— У генерала все є, — відповів Льонька. — Стало і коньяк... Ти пив коли-небудь коньяк, Парамоне?
— Я все, що тільки наливається в пляшки на білому світі, пив, — сказав Парамон. — Візьми, к приміру, вино угорське, французьке або турецьке...
— Де ж ти пив турецьке? — розсміявся Льонька.
— Ну, швейцарське чи англійське, — провадив далі Парамон. — Смак — один: або кисле, аж зашпори заходять, або солодке, аж губи злипаються. А нічого ж смачнішого нема за нашу біленьку... Вернешся з бою, наллє тобі старшина кварточку... і вона тобі й солоденька, й гіркенька, і своїм духом віддає... А того вина трофейного хоч із відро вип’єш, то ніякого тобі задоволення душевного, тільки те й робиш, що бігаєш... А нашої смикнеш — тепло стане, село своє згадаєш, людей або на пісню тебе поведе... Я любив співати...
— Піду подзвоню, — вирішив Льонька. — Не можу я більше чекати.
— Не йди, Льонько, — порадив Парамон. — Це ж друзі бойові зустрілися, льотчики... Подзвониш, а тебе генерал... на губу посадить.
— А я шофер цивільний, — заперечив Льонька. — Коли я у формі, то може мене не тільки генерал, а й старшина на добу запроторити, а коли я ось у цій куфайці, то я старшину можу, як ти кажеш, куди завгодно поперти, а з генералом за ручку...
— Мабуть, тушонку їдять, — зітхнув Парамон. — От люблю тушонку! Оце колись, як розживуся на порося, то нароблю собі... Приїзди, Льонько, на тушонку до мене... Воно і шкварка смачна, якщо підсмажити та часником притрусити.
— А я реберця люблю, — розкрив таємницю Льонька. — Все віддам за смажені свинячі реберця... Моя сестричка як насмажить, то... Думаю я, Парамоне, — сказав Льонька, — що не в цьому їдлі щастя. Чоловік повинен бути не свинею, а чоловіком.
— Воно конешно, — погодився Парамон, — але якщо я, к приміру, наїдений, а не так, як оце зараз, у мене живіт підтягло, то я і в атаку можу, і на роботу, і на молодицю подивлюся... От приїдеш до мене, коли я тушонки нароблю, тоді скажеш.
— Я й завтра можу приїхати, — сказав Льонька, — якщо тебе не застану, то жінку твою...
— Хитрий, — скручував цигарку Парамон. — Нема в мене жінки... Сам живу, як борсук... Перед війною померла... Поховав та й на війну... Гарна вона в мене була... А тепер — сам... Оце, мабуть, плюну я на оцю Іванову лісову затію та й поїду кудись... Заб’ю вікна та й поїду... Жалко буде, бо я чоловік степовий, але поїду...
— Самому тяжко, — поспівчував Льонька. — То знайшов би собі якусь... Ти ж як прикриєш лисину кашкетом, то за допризивника зійдеш.
— Конешно, ще не старий, — міркував уголос Парамон, — на четвертий десяток після покрови поверне, але нема в цьому радіусі подходящої. Сказано, хутір... Та дівка, та вдова з дітьми...
— А ось з нами їде, — підморгнув Льонька, — на всю область дівка... Якби не жонатий, то вкрав би і чкурнув аж в Одесу або в Голу Пристань...
— Пробував, — признався Парамон, — значить, говорив... Куди та-ам... І писка верне... А заміж хоче, аж тремтить, аж грає вся... Ох і дівка. Уже їх бачив-перебачив і в нас, і за кордоном, а такої не стрічав...
— Да-а, — зітхнув Льонька. — Як виліплена... І що ж, так і пропадає добро?
— Не пропада... Як приїхав Запорожний на хутір, то вона за ним як прив’язана...
— А він?
— Чорт його знає, по ньому не видно, але, мабуть, уже з нею й переспав. Хіба ж він дурний?
— Неправда! — почув Парамон. І в цю ж мить чиїсь руки вчепились за лацкани його піджака. Парамон крутнув плечем, і Максим відлетів, ударившись об машину.
— Неправда! — ще раз крикнув Максим і знову кинувся на Парамона.
Той схопив його за руки і прошипів:
— Ах ти ж... зінське щеня! — Парамон відштовхнув Максима.
— Чого ти пристав до хлопця? — заступився Льонька.
— А чого ж воно лізе? Міг зуба мені вибити, — сплюнув Парамон.
— Ти... ти, — задихаючись промовив Максим, — ти... свиня!
Сльози котилися по Максимовому обличчі, він по-дитячому облизував їх, здригалися худенькі плечі, а великі, чорні від землі руки стискалися в кулаки.
Парамонові раптом стало жаль цього високого нещасного хлопчину.