— Ти, Максиме, той... Ну, значить, вирвалося в мене, — промовив Парамон. — І нема чого дітям прислухатися до мужчинських розмов. Почекай, куди ж ти?
Але Максим уже зник за смугастим шлагбаумом...
— Даремно ти, — промовив Льонька.
— А чого ж він... хіба я... Захисник знайшовся!
— Хоч один знайшовся, — сказав Льонька і відійшов.
— Вас просить генерал, — підійшов до Льоньки молодий лейтенант.
— Мене? — здивувався Льонька.
— Вас, — підтвердив лейтенант, — і взагалі весь екіпаж, тобто всіх, хто приїхав на машині.
— А мене просить? — насторожився Парамон.
— І вас. Ходімо.
* * *
Парамон був сміливіший і тому першим увійшов, випнувши груди, до кімнати, завмер на порозі і, приклавши руку до козирка, гаркнув:
— Товаришу генерал, по вашому виклику з’явився гвардії рядовий Чарій.
— Вільно! — сказав генерал і потиснув руки Парамонові й збентеженому Льоньці.
Маленька жінка з сивим волоссям провела їх до столу. Парамон сів і задерев’янів. Генералів він бачив, але ще ніколи не сидів з ними за одним столом. Це ж може буть, що й по чарці наллє генерал рядовому Парамону Чарію... Боже мій! Чого тільки не було на цьому столі! Три баночки консервів, варена картопля, смажена курка, оселедець і... більше нічого не було. Невже у генерала немає тушонки? Може, і є, але тримає для себе... Точно. Бо не може бути, щоб не давали генералові тушонки... Велике діло курка чи оселедець! І картоплі наварили, теж мені... Парамон уже обстежив кожний квадратик стола — тушонки не було.
— Що ви будете їсти? — почув Парамон голос господині.
— Тушонку, — само вирвалося з уст Парамона. Звичайно, зараз генерал скаже слово, і отой чорнявий майор виставить його за двері. Пропав, вирішив Парамон, проклинаючи себе і тушонку.
— Зараз принесу, — почув Парамон лагідний голосочок господині й почав народжуватися вдруге.
— Видно одразу, що солдат, — сказав генерал, налипаючи Парамонові чарку. — Де воював, Чарій?
— Біля Сталінграда і на Першому Українському, товаришу генерал! — зірвався Парамон з місця.
— Сиди, сиди, друже. За здоров’я солдата. Як звуть? — генерал потягнувся до Парамона.
— Парамоном, товаришу... — Чарій не доказав, бо, зриваючись з місця, зачепив своєю чаркою генералову і... все... Тепер смерть. Залляв усю скатерку...
— Нічого, Парамоне, — посміхнувся генерал. — Сиди.
— Єсть! — відчеканив Парамон, готовий провалитися на той світ, і, мабуть, провалився б, якби маленька сива господиня не поставила перед ним повну миску тушонки. Вона лежала запашна, в смальці, з чорними горошинами перцю... Посередині стирчала велика блискуча ложка: от славна жінка, знає, що найкраще їсти тушонку не виделкою, а ложкою. Парамон присунув до себе миску і заходився їсти. Він не розумів, чого це Льонька наступає йому на ногу під столом і косить очі на маленьку тарілочку, що стояла перед Парамоном. Тушонку принесено Парамону, а якщо й ти бажаєш, то попроси... Жаль, що не наливають, подумав Парамон, глянувши на графин. Ох і розумна ж оця генеральша: тільки подумав Парамон про чарку, а вона вже й наливає... Ще раз подумав Парамон — і знову чарка повна... Ох, повезло ж генералу.
Молодий майор увімкнув патефона, і кімнату заповнила музика. Генерал встав з-за столу, поклонився Марті й запросив її до танцю. Парамон не відривався від тушонки, а тому тільки інколи бачив, як повз нього легко ступали блискучі черевики Чоботаря і старі поруділі туфлі Марти... Жаль, що в неї не блискучі...
— Тепер нашу, Лідо, — сказав генерал. — Став, Сергію, «Бризки шампанського»!
«Бризки» сподобалися Парамону. Так і кортіло самому притулитися до когось і човгати по гладенькій вишневій підлозі. Генерал ніжно вів свою дружину, і обличчя у них були трохи сумні... Щось, видно, згадали обоє... А майор сяє, наче нова копійка, і тулиться до Марти. От ловкий! А Запорожний чогось сумує. Знаємо чого...
Легко в Парамона на душі... Такі хороші люди... Сидить Парамон з генералом за одним столом у світлій хаті, а не на тому проклятому Овечому хуторі... Спасибі ж генералові і його жінці, що так привітали Парамона Чарія. Нещасливого і самотнього. Ніжність наповнює серце Парамона, і він наливає чарки. Не собі одному, а всім, потім ця ніжність підводить його з-за столу, і Парамон висловлює її вголос:
— Люб’язна господине і дорогий товаришу генерал! — Дуже приємно Парамонові, що всі присутні перестали танцювати і взяли чарки. — Я хотів би випити за ваше благополучне здоров’я і... — У Парамона пропали всі слова. Жодного не було в захмелілій від почуттів і чарки голові. Парамон розкрив рота, не знаючи, що зірветься з уст. Усі терпляче чекали. І тоді у пам’яті Парамона спливло давнє-давнє, чуте з колиски, і він закінчив: — Дай боже!