— Чия то, мамо, дівчина приходила вчора по сіль до нас? — запитав якось Андрій.
— Тьху, Маринки Кирилової не впізнав! — розсміялася мати. — А що?
— Та нічого, — відповів Андрій. Взув хромові чоботи зі шпорами, довгу шинелю накинув наопашки та й пішов.
Хата була стара-престара, але веселенька, бо півниками розмальовувала Марина комина, на стінах рушники аж сміялися. І не чекала Марина такого гостя: як побачила, то й світ їй запаморочився...
Скрип-кугик, скрип-кугик, — журиться журавель...
Не знали батько-мати, де й посадити Андрія. Все, що було в хаті, на стіл виставили, та все на «ви» до Андрія. За весь вечір з Мариною і словом не перекинувся: почали з батьком про кавалерію говорити, бо старого Кирила хлібом не годуй, а дай пригадати, як він з Будьонним і Ворошиловим на Варшаву ходив... Андрій розказував цілий вечір про свою службу, про свій ескадрон і про свого коня Дуная.
— Видно, кінь у тебе був добрячий, — зробив висновок Кирило і почав давати поради, як його доглядати, наче Андрій мав і зараз того коня на своєму подвір’ї.
Потім Кирило довго розглядав Андрієві значки. Особливо йому сподобався «Ворошиловський стрілець». І знову батько давав поради гостеві, як стріляти «з коліна», з положення «лежачи» і «на ходу». Андрій уважно слухав, раз у раз поглядаючи на Марину. Після якоїсь там чарки, коли батько давав інструктаж по рубці лози, Андрій умудрився шепнути Марині, щоб вийшла на вулицю, коли він піде.
Після батькової розповіді про відчайдушну атаку будьоннівців Андрій попрощався і пішов, Марина вискочила за ним у сіни... Кирило теж хотів було піти за Андрієм, але дружина зупинила:
— Хай уже вдвох поговорять. — І, щоб не мучити себе невідомістю, взяла колоду карт.
Карти розповіли, що до Марини з далекої дороги добивається червінний валет. Чекає Марину радість у домі, добра звістка і гроші. Правда, до валета все липла пікова дама, але, нарешті, їй перепинив дорогу бубновий король.
Коли Марина повернулася в хату розшаріла і трохи збентежена, мати вирішила, що карти не брешуть...
Марині йшов сімнадцятий рік, коли вони розписалися з Андрієм. Він так і залишився на Овечому.
Скрип-кугик, скрип-кугик, — поскрипує журавель...
А потім пішов Андрій на фінську війну. Зосталася Марина з маленькою Ганнусею. Після фінської приїхав Андрій на тиждень у відпустку та й знову попрощався. З тих пір і не бачила його Марина. Останнього листа прислав восени сорок першого року, писав, щоб чекала через місяць-другий з перемогою. Не дочекалася Марина.
Скрип-кугик, скрип-кугик...
А в сорок другому році зайшли на хутір наші полонені-втікачі: пробиралися в дніпровські плавні до партизанів. Залишили в Марини пораненого бійця — Берика Джусуєва — високого чорночубого казаха. Виходили його всім хутором, відпоїли овечим молоком. Німці сюди й не показувалися, то й жив собі Берик, допомагаючи всім по господарству, чекаючи, поки покличуть його товариші. Та ніхто не кликав його. Видно, далеко були партизани, бо в степу ж не сховаєшся.
Скрип-кугик, скрип-кугик...
Марина не пручалася, коли Берик однієї ночі переступив поріг її кімнати і палко обняв. Він шептав їй якісь незрозумілі слова, цілував давно не ціловані губи, і тільки вранці, коли Марина побачила його поруч з собою, вона тихо заплакала...
Скрип-кугик, скрип-кугик, — і собі заплакав журавель.
Коли область було звільнено, пішов Берик у польовий військкомат і не вернувся. Так і не бачив свого сина. Ось уже шість років Юрасику, на батька схожий. Не осудили Марину сусіди: так уже на віку їй написано. Андрій, певно, загинув, а Берик... Може, додому вернувся в свої степи та й забув дорогу до Овечого, хоч присягався, що повік любитиме Марину. О, ці клятви полонянські...
Все, що може випасти на нещасну долю жінки, здається, пережила Марина; інша, може б, уже й посивіла від горя, а Марина — мов зачарована: і не зігнулася, і не постаріла, тільки ледь помітні зморшки збіглися біля кутиків очей. Марина не вилила відра в жолоб, а поставила на цямринах і, коли вода встоялася — заглянула: дивилася на Марину тонкоброва жінка з трохи сумними очима, обличчя було красиве, а може, то тільки здалося Марині. Та й кому потрібна її краса? Хіба що п’яний Парамон, як тоді на Мартиних іменинах, пригорне боляче до себе і поцілує... Більше нікому. Є ще Іван Запорожний, та він не для неї. Кажуть, що є в нього за Дніпром наречена. А тут Марту палить вогнем любов — усі бачать...