І Марина бачить, та щодня, коли йде садити ліс, заглядає у дзеркальце, кофтину празникову одягає і нову спідницю, а навіщо, й сама не знає.
Ой знає, та боїться Марина сама собі признатися: може, примітить її Іван та зайде коли в удовину хату. Хай би й зайшов. Забула б усе на світі Марина, хай би тільки зайшов...
— Гарна, гарна, — почула Марина і стрепенулася: Парамон. Стоїть, усміхається. — Задивилася у воду — на свою дівочу вроду. Здрастуй, Марино.
— Де вже та врода, — засоромилася. — Здрастуй. Напитися прийшов?
— Іван прислав.
— Передай, що пізніше прийду, бо ще не натягала води вівцям.
— Прислав мене, щоб допоміг тобі.
— Спасибі, я б і сама, — сказала і зраділа, що згадав її Запорожний.
— Ні, я допоможу. — Парамон спритно підхопив відро, і вода струмком полилася в жолоби.
Марина сіла на краєчок цямрини, поклавши на коліна стомлені руки. Парамон помітив, що волосся у Марини заплетене по-дівочому, в дві коси, що в неї рівненький, ніби виточений, ніс і на губі ледь помітний чорний пушок. Після генеральської гостини Парамон вперше так близько бачив Марину і подумав, що правильно зробив, пообіцявши Лідії Миколаївні покликати на весілля. Але що на це скаже Марина? Парамон вирішив, що зараз дуже слушний момент відкрити їй свій задум.
— Коли я був у гостях у генерала, — почав Парамон, випинаючи груди...
— Та ти ж розказував уже, Парамоне, — засміялася Марина.
Справді, з того вечора Парамонове життя ділилося на два періоди: до відвідин генерала і після них. Кожного разу, коли Парамон починав щось розповідати, він говорив: «Це було ще до того, як я був у гостях у генерала» або: «Це сталося вже після того, коли я був у гостях у генерала».
Отож Парамон вів далі:
— Коли я був у гостях у генерала, Марино, то його дружина — Лідія Миколаївна — цілий вечір умовляла мене, щоб я, значить, одружився...
— Хто ж тобі заважає? — повела плечима Марина.
— Так я оце ж і думаю: чи не пішла б ти за мене, Марино?
— Що? — Марина легенько зсунулася з цямрини.
— А чого ж тобі самій бідувати? Вдвох воно веселіше. Що скажеш?
— Нічого не скажу... Щоб люди засміяли? Я вже мала двох. — Марина низько пов’язала білу хустину і враз стала схожою на черницю.
— Хіба ти винна, що вони не поверталися? — Парамон уже не випинав груди. — А ми з тобою пара... Я — лисуватий і ти не дівка... Розміняли ми з тобою по четвертому десятку...
— Ні, заміж не вийду, Парамоне.
— То хоч би так запросила коли в гості... Прийшов би на розраду...
Марина нічого не відповіла, тільки, здалося Парамону, загадково посміхнулася.
Скрипів журавель.
* * *
Максим намагався не зустрічатися з Мартою. Обрав собі ділянку, на якій висаджували сосонки незнайомі люди, що прийшли на заробітки з далеких хуторів і сіл, і до них підвозив торф своєю тачкою. Навіть коли посідали полуднувати, Максим демонстративно не підійшов до гурту, а сів собі на тачку осторонь і байдуже жував черствий шматок хліба, змащений олією.
Так усе просто вийшло: раніше вони і не розлучалися з Мартою, а зараз немов чужими стали. Правда, Марта допитувалася, чому він тоді пішов з аеродрому, але Максим не розказував. Не приходила вона і на їхні вечірні заняття, а Максим і не кликав. Сам розв’язував задачі, а уривки для диктантів йому читала Ганнуся — дочка Марини Гомон. У неї був низький грудний голос, і Максимові дуже подобалося, як вона читала.
Якби Марта знала, якого болю завдає своєму вірному другові, то, звичайно, не поводилася б з ним так байдуже. Його ж відчуження пояснювала тим, що настала пора, коли Максим зрозумів, що у них не може бути нічого спільного. Було б непристойно, щоб вона, вже доросла дівчина, та водилася з цим довгов’язим підлітком. Той випадок біля криниці примусив Марту іншими очима подивитися на Максима і на їхні стосунки. Вона знала, що це худорляве хлопченя закохалося в неї. Колись це, може, було й приємно їй, а тепер — смішно.
Запорожний знову запрягся у свою тачку, подаючи знак, що перерва закінчилася. Розходилися по ділянках жінки й дівчата. Іван був радий, що вдалося йому вблагати директора радгоспу відпустити їх на поміч, бо інакше ніколи б він не виконав плану посадки лісу. Усі хати і хліви на Овечому були забиті людьми. Спали покотом на сіні, на очеретяних матах в незакінченому будинку лісництва. А найтяжче було прогодувати цих людей. Іван випросив у районі зо три центнери муки, купив, порушуючи всякі інструкції, двоє овець. Для робітників варили якийсь куліш та затірку по хатах, і на це витрачалося багато часу. А що зробиш, коли нема ні казана великого, ні печі.