Перший тиждень Іван сам ходив ночами по хатах, допомагаючи то Ганні, то Марині готувати сніданок. Але потім зрозумів, що це не вихід, бо обіду не встигали вчасно зварити, і кожного дня тікали люди з хутора, не сказавши Іванові й слова. А з району і області приїздили уповноважені і вимагали: давай план.
Запорожний зчорнів за цей місяць, схуд, очі позападали. В душу, закрадався розпач: як йому прогодувати цих людей, як утримати? Скільки він може тягати на своїх плечах отого візка з торфом?
Мотузяна шлея боляче врізалася в плече, Іван і не помітив, що крізь сорочку вже виступила кров’яна пляма. Колеса візка грузли в піску, але він тягнув його, наче свою долю. Незабаром настануть морози. Треба протриматися хоча б два тижні, щоб засадити останню ділянку. Іван зі страхом думав, що завтра знову треба буде якось нагодувати цих людей. Хоча б поганенького казана дістати. Сьогодні ще зранку він послав у радгосп Матвія, може, привезе? Але вже вечоріє, а Карагача нема.
Іванів візок зупинився біля Марти.
— Боже мій! — крикнула вона, побачивши на плечі заскорузлу від крові сорочку.
Іван мовчки, покірно стояв, поки Марта, намочивши хустинку, витерла йому роз’ятрене плече. Іванові очі сухо блищали, щоки заросли густою щетиною, і Марта вперше помітила на його скронях сріблясту сивину. Раніше її не було.
В степу показалася машина.
— Матвій! — закричав Іван і побіг назустріч, немов це був його порятунок.
— Нема казана, бочку дали, — сказав Карагач.
Хай буде бочка. Підвісили її на дротах — є тепер у чому варити. Матвій привіз пшона, картоплі, бідон олії — можна жити. Попросив Іван Марину Гомон, щоб куховарила, а дівчат — допомогати. Теслярі поклали замість столів дошки, і вийшла їдальня на славу.
Увечері, коли повернулися люди з ділянок — чекав на них куліш і заплакана Марина:
— Бензином, Іване, відгонить, хто його їстиме?
Люди підходили з бляшаними мисочками і обережно несли куліш до столу, але, покуштувавши це вариво, мовчки клали ложки, з докором дивлячись на Івана. Запорожний їв, відчуваючи нестерпний присмак солярки.
— Нагодував товариш директор...
— Краще вдома на сухарях сидіти...
— Оце-то заробітки...
— Я додому взавтра піду.
— І я з тобою...
— А сам, бачиш, як їсть?
— То він для агітації...
— Лісництво відкрили, а казана путнього нема.
— Ми додому підемо, — сказала Іванові жінка в солдатському зеленому бушлаті.
— Ми ж люди!
— Усі розійдемося!
Запорожного оточили жінки, худі, зморені й некрасиві в злобі. Що він міг сказати їм, цим голодним людям? До сліз було прикро, що через якогось нікчемного казана зірветься все задумане Іваном.
— Почекайте, прошу вас, — тихо сказав Запорожний. — Ми щось придумаємо... Зрозумійте, що скоро настануть морози і... залишаться саджанці...
— Ми й так по дванадцять годин копаємо ті ями!
— Що ж ти за директор, коли й казана дістати не можеш?!
— Якщо годувати не будете, то сам оті палички в землю стромлятимеш!
— Не согласні ми!
— Що ми, божим духом жити будемо?!
— Ходімо, дівчата!
— Куди ж ти проти ночі підеш?!
Іван встав з-за столу:
— Я обіцяю вам, що завтра все у нас буде. Слово честі.
— Побачимо!
— Уже чули ці обіцянки!
— До завтрього ще почекаємо, директоре...
Іван дістав з кишені клаптик паперу, щось записав і відкликав Матвія Карагача:
— Мотоцикл твій справний?
— Не заводиться, зараза.
— От біда...
— Що таке? — підійшов Парамон.
— Треба віднести цю записку на аеродром, Чоботареві. Підеш, Парамоне?
— Далеко, — зітхнув Парамон. — Не дійду до ранку... Але давай, Іване.
Парамон узяв записку, перевзувся, по-хазяйському намотуючи онучі, і пішов. Уже в степу наздогнала його Марина, подала окраєць хліба:
— Візьми, бо дорога ж далека...
* * *
Марта чула, як скрипнули сінешні двері й хтось вийшов на ганок. Підійшла до вікна. Ніч була місячна, видно, як удень. Побачила, як попрямував з двору Запорожний. Куди ж це він? Лягла знову в ліжко, але заснути вже не могла. Здається, він тримав у руках лопату? Невже пішов у степ? Божевільний якийсь цей Іван.
Овечий хутір спав. Спали тривоги, спали незгоди, спало зло і добро. Місяць байдуже дивився на маленькі хатки, йому було все одно: чи поливати своїм сяйвом цей мертвий степ чи великі міста, отари овець чи безмежжя океану.
У степу чорніли кучугури торфу. Добре, що хоч запас є, подумав Іван, вистачить і на весняні посадки, і на розсадник. Треба мати розсадник, щоб вирощувати свої саджанці й не чекати, поки привезуть. На той рік буде своя шкілка.