— Ось ми й прийшли, — почав дуже мудро Милентій.
— Спасибі! — подякувала Настуня і прошмигнула в хату.
Це було так несподівано, що Милентій нічого не встиг сказати. Але він ще зранку поклявся, що сьогодні освідчиться в коханні. І щоб дотримати слова, Милентій підійшов до хати і сказав кудись у стріху:
— Я тебе люблю, Настуню.
Клятву було виконано.
* * *
Якось уранці прибіг виконавець і ще з порога оголосив Ількові Сторожуку, щоб негайно йшов до контори, бо приїхав секретар райкому і скликають комуністів і членів правління.
— От, я, Таню, — сказав, поголившись, Ілько, — і бригадир... Так що стрічай начальство. Сам Мірошник приїхав мене затверджувати, це тобі не жарт.
— Який з вас, тату, бригадир, коли у вас і голосу нема, — озвалася Настуня.
— Е-е, дочко, не все криком взяти можна, — махнув рукою Ілько. — До людей треба з добрим словом...
— То не скоро буде, — сказала Тетяна.
— Буде, — стояв на своєму Ілько. — Крик — то не від добра...
Дістала Тетяна зі скрині нову сорочку чоловікові: може ж, і справді бригадиром призначать Ілька. Буде з нього бригадир: люди поважають, поле знає і не заллє очі горілкою, а трудодні щодня писатимуться. Тетяна комірця Ількові застібає, а Настуня сніданок готує, діти шапку і рукавиці шукають — добре бути бригадиром, посміхається Ілько. І йому дуже хочеться зробити щось приємне всім. Ілько ледь помітно, щоб не бачили діти, вщипнув Тетяну, сипнув дітям жменю цукру-рафінаду, а Настуні сказав:
— Сьогодні, доню, підемо чоботи забирати, казав швець, що готові.
— Краще б собі пошили, — радісно сказала Настуня.
— Ти ж, Ілю, не відмовляйся, — наказала вже в сінях Тетяна, — бо я ж тебе знаю, не постоїш за себе.
...Уже зібралися члени правління і всі п’ять комуністів села Семидоли, а Мірошника не було.
— З самісінького ранку по господарству ходить, — пояснив голова сільради Кирило Швайка.
— Чого ж він нас зібрав?
— Накачка буде...
— У нас ніби все гаразд. Насіння очистили, ремонт іде...
— Почуємо...
Мірошник прийшов з головою колгоспу Гнатом Чупруном, був у доброму настрої, і в усіх одлягло від серця. Привітавшись, Роман Олексійович попросив, щоб кожен бригадир розповів, як іде підготовка до весни. Бригадири відповідали як по писаному. Один лише Симон Підпара не міг звести кінці з кінцями, переплутав усі цифри, але закінчив урочисто:
— Дане слово наша бригада виконає і перевиконає.
«Мабуть, оце мене замість Підпари будуть затверджувати, — подумав Ілько, — бо він же не висихає від горілки».
Мірошник уголос прочитав план сівби, який склало правління разом з комуністами, і попросив обговорити його. І знову почалася балачка.
Нарешті план було погоджено в усіх деталях і Мірошник сказав:
— А тепер нам треба розв’язати одну справу...
Ілько Сторожук випростався на стільці, щоб бути на видноті, і чекав: зараз Мірошник скаже, що є думка висунути на бригадира...
— Нам треба, — говорив секретар, а в Ілька пересохло в горлі, — з вашого колгоспу послати одного комуніста або...
«Мене, мене треба послати», — благали Ількові очі.
— ...або комсомольця, — вів далі Мірошник — на курси лісоводів, які відкриваються при нашій науково-дослідній станції... Ми мусимо підготувати своїх спеціалістів, ви знаєте, яку величезну роботу ми розпочали на пісках нашого району. Мені хотілося б, щоб на ці курси людина пішла добровільно, зрозумівши всю серйозність справи, бо, можливо, доведеться на все життя виїхати в степи...
У кабінеті стало тихо-тихо. Усі раптом поопускали очі, кожен вишукував сотні причин, щоб відмовитися, якщо Мірошник звернеться до нього.
— Добровольців нема? — порушив мовчання Мірошник і подивився на Ілька. І не тільки подивився, а й усміхнувся йому.
І пригадав Ілько, як вбігла в хату Настуня, коли її привіз Мірошник зі степу, виручивши з біди, я плакала від щастя Таня. Та за те добро, що зробив для них Мірошник, Ілько готовий був піти не тільки на курси лісоводів, а й у самісіньке пекло.
— Я — доброволець, — сказав Ілько.
— Куди тобі, — махнув рукою Гнат Чупрун, — шестеро дітей, хата валиться. Сиди й не рипайся. Комсомольця знайдемо, а не інваліда.