— Запитання у членів бюро є? — звернувся до присутніх Мірошник. — Нема. Тоді послухаємо Івана Трифоновича Запорожного.
Іван підвівся з місця:
— Торфогніздовий метод посадки лісу, запропонований Семеном Петровичем Мартинюком, — сказав Іван, — дав на дослідних ділянках хороші результати. Це поки що єдиний ефективний метод, і ми приймаємо його в своєму лісництві. Саджанці ми вже одержали, але нас затримує Дніпровське пароплавство: торфу мало і часу мало — скоро може замерзнути річка, і ми зірвемо план посадки лісу.
— З пароплавством ми домовилися, Іване Трифоновичу, — відповів Мірошник, — нам виділили ще вісім барж для перевезення торфу. І доставити його на Овечий хутір ми вам допоможемо. Машин у нас дуже мало, доведеться на возах... Але майте на увазі, що до зими ви повинні посадити не менше ста двадцяти гектарів лісу. Не менше.
— Але, Романе Олексійовичу, — сказав Іван, — у мене людей нема. Ми й так працюємо по чотирнадцять годин.
— Відрядимо вам на тиждень комсомольців, — пообіцяв Мірошник.
— І взагалі я просив би вас, Романе Олексійовичу, надіслати людей на постійну роботу, хоча б кількох.
— Скільки у вас комуністів на Овечому? — запитав голова райвиконкому Колишев.
— Один, — замість Івана відповів Мірошник. — Щось придумаємо, Іване Трифоновичу... Нема людей... Гуртожиток скоро закінчите?
— Будівельники обіцяють до кінця місяця, але то обіцянки, — махнув рукою Запорожний. — Теж людей не вистачає, а нам хоча б кілька кімнат, бо жити ніде.
— Подумаємо, — Мірошник записав щось собі в блокнот, — але на багато не розраховуйте. Дякую всім учасникам наради, а вам особливо, Семене Петровичу. — Мірошник потиснув руку Мартинюку. — І прошу вас побувати в інших новостворених лісництвах, бо час не жде, а якщо не виконаємо плану, то по голівці нас не погладять. Обком партії вимагає доповідати щодня про посадку лісу.
Мірошник затримав Запорожного:
— Ти чим добирався з Овечого, Іване?
— До Дніпра машиною, саме торф привезли на Овечий, а далі пішки, — відповів Іван.
— А назад же як?
— На своїх, Романе Олексійовичу. У чабанів переночую, а завтра буду на хуторі.
— Треба тобі хоча б паршивеньку машину, — зітхнув Мірошник.
— Хоча б пару коней, — промовив Іван.
— Ходімо, — Мірошник сховав папери у шухляду, — Щось перекусимо, і я тебе хоч до Семидолів підвезу.
— Спасибі.
Мірошник з Іваном зайшли у кімнату, відгороджену фанерою від великого залу чайної. Сам кухар приніс дві миски кулешу з червоними шкварками.
— Ого, — сказав Мірошник, — сьогодні у нас, Климовичу, банкет.
— Ще й м’ясо буде, Романе Олексійовичу, — пообіцяв кухар.
Їли швидко і мовчки. Так завжди їдять люди, для яких сидіння за обіднім столом — марна трата часу. Іван звернув увагу на великі Мірошникові руки і згадав, що до війни той працював токарем на Харківському тракторному. Обличчя секретаря було худе і нервове, здавалося, що ці руки належали не йому, а якійсь іншій людині. На Мірошнику був ретельно випрасуваний шевйотовий костюм, біла сорочка і чорний галстук, дуже невміло зав’язаний. І ще помітив Запорожний, що Роман Олексійович обсмикував піджака, наче гімнастерку. Мірошника ніхто не бачив у районі у військовому одязі, хоч знали, що всю війну він був політпрацівником.
Про Мірошника мешканці Ольвіополя знали більше, ніж це було потрібно їм знати про секретаря райкому. На пленумі, коли його обирали, представник обкому партії за одну хвилину виклав біографію Мірошника: народився в родині харківського робітника в 1920 році, працював токарем на ХТЗ, перед війною закінчив два курси вечірнього інституту. На фронті з сорок першого, майор, член партії з сорок другого року. Цього було досить для членів пленуму, але явно замало для ольвіопільського жіноцтва. Невідомо з яких джерел, але незабаром Ольвіопіль дізнався, що дружина Мірошника, Олена, евакуювавшись з маленькою Варею з Харкова, вийшла заміж у Киргизії за директора якогось радгоспу. Тепер було зрозуміло, чому секретар зайняв лише одну кімнатку у відведеному для нього будинку, а в інших поселив редактора газети Лобана і багатодітного начальника пожежної охорони, колишнього артилериста і розвідника Прокопа Марущака. Начальник пожежної охорони був людиною спокійної вдачі, завжди заклопотаний, і все господарство вела його дружина Параска, яка за три роки вмудрилася народити п’ятеро дітей. Як казав Прокіп, «залпами».
Параска мала войовничу вдачу, командувала не тільки Прокопом, а й пожежниками району, які «добровільно» копали їй город, сапали картоплю і навіть бавили дітей. І ще Параска любила говорити: «ми — артилеристи», «наша команда». А взагалі сусіди в Мірошника були славні. Та спокій тривав недовго.
Якось узимку Роман Мірошник вирвався на кілька днів до Харкова, щоб провідати батьків, які жили у невеликому будиночку на Холодній горі. Тут мешкали також дві заміжні сестри. Батько все ще працював на заводі, а мати ледве встигала дати раду багаточисленному сімейству і дуже переживала, що так нещасливо склалося життя її єдиного сина.
— Та Льолька була хвойдою, хвойдою і зосталася, — це про колишню невістку, — і викинь ти її з голови, Ромцю. Цього товару — скільки хочеш, ще знайдеш на свою голову.
Та найбільше тривожило матір те, що Роман жив один: це ж збожеволіти можна самому в чотирьох стінах. Після довгих роздумів вона вирішила, що треба негайно викликати свого тата, а Романового діда, який самітно жив у селі аж за Курськом. Дід написав, що село зруйноване вщент, другий рік зимує в землянці і за своє дальше існування відповідальності не несе.
— Візьми, Ромцю, до себе діда Юхима, вдвох буде веселіше, — казала мати, — він і зварить, і слово скаже. До себе забрала б — так, бачиш, яка тіснота.
Так з’явився в Ольвіополі дід Юхим. Роман його бачив за все життя, може, разів зо три, коли приїздив у гості з матір’ю. Ці відвідини завжди припадали на якесь свято, дід на радощах випивав добру чарку і грав на балалайці. Так і не довелося Романові побачити свого діди тверезим.
Дід Юхим приїхав до Романа під Новий рік. Мірошник зустрів його на станції і привів у свою кімнату, де вже стояло друге ліжко. Дід Юхим критично оглянув секретарське помешкання, плюнув на підлогу і сказав:
— Це — їрунда, Ромка. Я думав, що ти тут не так живеш.
— Отак і живу, — посміхнувся Роман, спостерігаючи за невеличкою метушливою постаттю діда.
Дід був маленький, але кремезний, борода акуратно підстрижена, волосся на голові розділене рівненьким пробором і змащене чимось блискучим. На дідові були добрячі валянки, чорні плисові штани, синя косоворотка, жилетка і піджак у білу смужечку. З полотняного мішка дід Юхим вийняв стару балалайку, невеличку ікону Миколи-чудотворця, білизну, хромові чоботи, поклав усе це в шафу, а ікону повісив на гвіздку.
— Яке буде вгощеніє, Ромка? — дід сів за стіл і розстебнув жилетку.
— Зараз, діду, — сказав Мірошник і вийшов у невеличку кухню.
Тітка Параска приготувала вечерю, поставила каструльки в духовку, і Романові залишалося тільки принести оце все до столу. Була й пляшка горілки, припасена для такої події.
Дід спритно відкоркував пляшку, сказав традиційне: «Дай боже!» — і вихилив чарку до дна.
— Після першої не закушую, Ромка, — пояснив дід і налив знову.
Дід їв повільно, все підливаючи собі в чарку.
— Не багато, діду? — запитав Роман, коли в пляшці вже показалося денце.
— Ні, — відповів дід. — Я, Ромка, вживаю з малолєтства... Вона дух дає. Ось мені вже скоро вісімдесят стукне, а я ще, Ромка, інтерес до молодиць маю. Рід у нас міцний. Мій батько прожив сто шість років, а дід на сто дванадцятому преставився... Ось так... Я оце дивлюсь і думаю, Ромка, як ти мою жизнь організуєш, га?
— Не знаю, якось будемо жити, діду, — непевно відповів Роман.