— Мені, Ромка, спокій потрібен, бо я людина стара і вимучена війною. — Дід вицідив з пляшки залишки. — Думав, що раз ти секретар, то у тебе тут — повна чаша, а ти наче студент... Недобре це, Ромка... Мене з місця зірвали, я Марфу Порфирівну залишив...
— Яку Марфу?
— Я жив у Марфи Порфирівни останнім часом, — сказав дід Юхим і підморгнув. — Зі слізьми проводжала... Я пообіцяв, що коли тут влаштуюся, то випишу і її до себе. Так що ти подумай, Ромка.
Роман не знав, чи йому сміятися, чи завтра ж першим поїздом відправити назад цього незнайомого, чужого діда.
— А як будемо зустрічати Новий рік? — запитав дід.
— Я ще не думав, Юхиме Івановичу.
— А ти подумай, — сказав дід, розмотуючи балалайку, — і про Новий рік, і про різдво... Повоювали, а тепер і погуляти треба, Ромка, щоб жизнь марно не йшла.
— А ви де були під час війни, Юхиме Івановичу?
— Ми з твоєю бабою на Алтай були вивезені. Баба померла, а я був приставлений сторожем до кондитерської фабрики, — підморгнув дід. — Такі молодиці ходили повз мене щодня... З шоколадом... Було до мене вніманіє... А після війни в рідні краї потягнуло... Біда. Село зруйноване, ех, — махнув дід рукою і вдарив по струнах балалайки.
— Тихіше, Юхиме Івановичу, — показав Роман на годинника, — люди сплять.
— Ти, Ромка, внук, і знай повагу до діда!
Нарешті дід вгомонився, і Роман уклав його в ліжко. Вранці, приготувавши дідові сніданок, Мірошник пішов на роботу. Повернувшись увечері з колгоспів, Роман діда не застав.
— Вони пішли в чайну, — повідомила Параска..
Справді, Юхим Іванович сидів у чайній в добрій компанії. Був там комендант базару, завідувач складу промкомбінату і ще кілька невідомих Романові людей. Як потім розповідала буфетниця, дід Юхим одразу ж, прийшовши у чайну, відрекомендувався, що він рідний дід першого секретаря райкому і любить порядок. Знайомство зав'язалося швидко, і вже за годину всі, хто був у чайній, знали дідову біографію і все, що стосувалося його знаменитого внука.
Роман Олексійович попросив директора чайної, щоб він викликав діда із залу, але Юхим Іванович одразу відчув, чим це скінчиться, і сказав:
— Передай Ромці, то так діло не пойдьоть. Не желаю. — Юхим Іванович подивився, яке враження справила на товариство його заява, додав: — Скажи Ромці, щоб приніс мені балалайку!
Дід причвалав додому опівночі і поклявся, що більше не буде так довго засиджуватися. Все ж Роман порадив дідові повертатися додому до Марфи Порфирівни, на що той категорично відповів:
— Не желаю! Не май права, Ромка, проганяти старого заслуженого діда.
Дід просидів вдома кілька днів, а потім не витерпів і щез на півмісяця. Начальник міліції знайшов його в однієї молодиці аж за Дніпром. Роман написав матері листа, і діда недавно забрали. Після його від’їзду Роман повіддавав дідові борги і мав кілька зустрічей з задніпрянською молодицею, яка вимагала негайно повернути їй діда, бо він присягався одружитися, що може підтвердити і батюшка, котрий мав повінчати їх ще до великого посту. І справді, через тиждень секретарка подала Мірошнику листа від батюшки, який підтверджував справедливість усього сказаного молодицею.
Мірошник прочитав кільком райкомівцям цього листа і забув про нього.
Все це спливло в пам’яті Мірошника зараз, коли до кімнатки, де вони обідали з Іваном Запорожний, увійшов редактор газети Петро Петрович Лобан, з яким вони виряджали діда. Він осміхнувся і подав Мірошнику і Запорожному пухку вологу руку, потім пригладив свої рудуваті кучері і сів.
— Пробачте, Романе Олексійовичу, — сказав він, — але на вас чекає товариш з обкому. Дуже хоче вас бачити... Не дадуть пообідати.
— Зараз піду.
— Я хочу підготувати кілька матеріалів про боротьбу з розкрадачами соціалістичної власності, — вів далі Лобан. — Яка ваша думка?
— Готуйте, — відповів Мірошник.
— Я домовився з прокурором, щоб висвітлити деякі судові справи, пов’язані з цією проблемою, — Петро Петрович любив висловлюватися офіційними фразами, це було зручно, бо ніхто не міг вкласти у них інший зміст. — У Семидолах, Романе Олексійовичу, на гарячому спіймано одного чи кількох злодіїв, мені дзвонив товариш Швайка. З вашого дозволу, я займуся цією справою.
— Я швидко, — сказав Мірошник Івану, — зачекай, підвезу.
Мірошник вийшов.
У райкомі його чекав інструктор обкому. Зайшовши до кабінету, він розгорнув свою теку.
— Даруйте, що відірвав вас, але служба є служба, Романе Олексійовичу, — сказав інструктор. — Прошу вас прочитати цей лист і дати нам письмове пояснення. Це — копія, — подав аркуш паперу.
Це була звичайнісінька анонімка, в якій повідомлялося про незрозумілу для трудящих і партійного активу району поведінку першого секретаря райкому товариша Мірошника. З прочитаного Роман зрозумів, що йому треба відповісти на деякі запитання, зокрема, чи правда, що в його кімнаті висить ікона, яку він ховає вдень і чіпляє вночі, чому влаштовуються оргії з музикою і танцями, чи відповідає дійсності те, що він через свого родича бере хабарі і підтримує духовенство?
Мірошник розсміявся і повернув листа інструкторові.
— Чого ви смієтесь? — поцікавився інструктор.
— Бо смішно. У вас ще є до мене справи, бо я мушу бути на партійних зборах у Семидолах.
— Ні, я прошу лише написати пояснення, — сказав інструктор.
— Навіщо? — враз посерйознішав Мірошник.
— Такий порядок.
— Але це ж брехня! Ви що, вірите оцій писанині?
— Я мушу привезти ваше пояснення, — наполягав інструктор.
— Я писати не буду!
— Я не радив би вам, Романе Олексійовичу...
— Я ніяких пояснень наклепникам давати не буду, — перебив його Мірошник.
— Я так і доповім, — сказав інструктор і демонстративно закрив теку.
* * *
Іван помітив переміну в настрої Мірошника, коли той сідав у машину, але спитати, в чому річ, не наважився, мало що може зіпсувати настрій секретареві райкому.
— Я біля тієї могили зійду, Романе Олексійовичу, — сказав Іван, показуючи на порослий чагарником курган.
— Вдома давно був? — спитав Мірошник.
— Давно.
— А з Яринкою в тебе як?
— Ніяк.
— Не захотіла їхати з тобою?
— Не захотіла, Романе Олексійовичу...
— Співчуваю...
— Мені пора, — потиснув руку Мірошнику Іван.
Шофер загальмував.
— Колись навідаюсь до тебе, — пообіцяв Мірошник.
— Людьми пособіть нам, — нагадав ще раз Іван.
— Подумаємо, Іване Трифоновичу. Давай, Мишко, — наказав Мірошник шоферу.
Кілометрів зо два від могили шофер помітив синю бідарку і здоровенного міліціонера, що розмахував руками, кличучи на допомогу. Під’їхали. Побачивши Мірошника, Милентій Магур виструнчився й приклав руку до козирка:
— Скат спустив, товаришу Мірошник, — доповів міліціонер, — з вашого дозволу, прошу насоса.
— Будь ласка, — відповів Мірошник. — Куди їдете?
— Доставляю заарештовану, товаришу секретар! — Милентій показав на згорблену постать.
Мірошник вийшов з машини, хотілося йому побачити цю заарештовану.
— Звідки ви? — запитав Мірошник.
— Із Семидолів, — десь у складках хустки заплуталася відповідь.
— Що ж ти натворила?
— Нічого, — відповіла Настуня, доправляючи хустку.
На Мірошника дивилися трохи злякані великі сині очі. Десь він уже бачив ці очі, подумав Мірошник, наближаючись до дівчини. Здається, на баштані весною.
— Як твоє прізвище?
— Сторожук, — з готовністю відповів Милентій, пораючись біля колеса. — Заарештована за розкрадання пшениці в кількості чотирьох кілограмів, товаришу секретар.
— Я нічого не крала! — кинула у відповідь дівчина, зіскочивши з бідарки, і пішла.
— Не положено! — вигукнув Милентій, але Мірошник порухом руки заспокоїв його.
Дівчина відійшла кілька метрів і зупинилася. Мірошник зрозумів, що їй було просто соромно перед ним. Повільно він підійшов до дівчини. Навіть старий кожушок не міг приховати її стрункого стану. «Красива ж яка», — подумав Мірошник.