— Стрибай! — крикнув Данило і, перш ніж опам’яталася Ярина, потягнув її за собою.
Данило гріб однією рукою, другою ж підтримував знесилену дівчину.
— Тримайся, Яринко, тримайся! — хрипів Данило.
Ярина була мов нежива, хвилі заливали їй обличчя, тільки руки, наче в судомі, міцно обвивали Данилову шию. Нарешті він добрався до піщаної коси, підхопив Яринку на руки і важко побрів до берега. А дійшовши — не випустив її, а так і тримав, не знаючи, що робити зі своєю дорогою ношею.
Погляд Данила зупинився на рибальському курені, що стояв віддалік, наїжачившись очеретяними снопами, розкуйовдженими вітром. Грузнучи в піску, добрів до куреня, відхилив плетену мату і обережно поклав Ярину на широкий дощаний піл. Її лихоманило.
— Холодно тобі? — спитав Данило.
— Трохи, — ледь ворухнула пересохлими губами.
Данило никав по куреню, шукаючи, чим би вкрити дівчину. Нарешті надибав старе рядно, що висіло на почорнілому стовпі, накинув на Ярину і лише тепер помітив, що посередині куреня була невеличка ямка, викладена камінням, біля неї лежали дрібно порубані дрова й сірники. Він розпалив вогонь, і дим, похитавшись з боку в бік, потягнувся до віконечка, прорізаного в очеретяній стіні.
— Скинь плаття, хай просохне, бо замерзнеш, — скапав Данило й відвернувся.
Яринка послухала поради, й через хвилину-другу мокре синеньке платтячко пролетіло повз Данила. Він підхопив його і повісив на жердку. В куточку побачив кошика, витягнув з нього припорошену пляшку і в’яленого ляща. Самогон був смердючий, але міцний. Данило відпив половину и протягнув пляшку Ярині.
— Випий, Яринко, бо застудишся. — Він підняв її голову і приклав пляшку до вуст.
Яринчині зуби дрібно зацокотіли об скло, вона відпила і скривилася:
— Гидке... Я не можу, Даниле. Холодно мені, холодно...
Данило зірвав рядно з Яринки, вона тільки зойкнула, налив горілки в долоню і почав розтирати її тіло.
— Ой не треба...
Великі шкарубкі пальці немилосердно ковзали по грудях, по ногах дівчини. Яринка боялася розплющити очі, і тільки тоді, коли Данилові руки зачепилися за бретельки ліфчика й зірвали його, збагнула, що лежить перед ним майже гола. Вона схопилася, прикривши груди руками, шукала рядно й не знаходила. Потім побачила жагучі Данилові очі й до крові покусані губи й почула його шепіт:
— Я люблю тебе... люблю...
— Ні, ні! — кричала вона, борсаючись на холодному дощаному полу, відчуваючи, як полишають її останні сили. Данилові солоні губи впилися в Яринчині уста, і вона знепритомніла.
Яринка не бачила, як хтось відірвав од неї очманілого Данила й відкинув на долівку. Данило й сам не тямив, як опинився там. А коли зірвався на ноги, то побачив перед собою Івана Запорожного. Данило з усієї сили вдарив його в щелепу, аж хруснули пальці. Замахнувся знову, але не встиг, бо відлетів у куток, пробивши головою стіну куреня.
— Іди, — Запорожний відхилив очеретяну мату.
Данило зміряв його ненависними очима.
— Я тобі не прощу, Запорожний, — прошепотів Данило і пішов у руду піщану млу...
Яринка накинула на себе плаття і сиділа із застиглим переляком в очах.
— Мені страшно, Іване...
— Заспокойся...
— Якби ти не нагодився...
— Іди сядь біля вогню, — Запорожний посадовив її поруч і ніжно гладив ще вогкі коси. — Як він тут опинився з тобою?
— Потім...
— Ні, ти мені скажи.
— Човен мій перевернувся, і... він... приніс мене сюди... Ревнуєш? — лукаво подивилася на Запорожного. — Не треба, Іване... Де ти так довго був?
— Занудьгувала?
— А ти як гадаєш?.. Ну, не гнівайся. Нудьгувала... Де ж ти був?
— Два дні — дорога, день в райкомі — оце й уся мандрівка...
— Чого тебе викликали? — стурбовано подивилася на Івана. — Кудись переводять?
— Посилають. Доведеться прощатися з нашим лісництвом, — Іван встав, бо дим роз’їдав очі.
— Куди ж тебе посилають? — і собі підвелася Яринка.
— У степ...
— Директором радгоспу?
— Який з мене директор? — Іван обняв за плечі дівчину.
— Тоді пасти овець, — вирішила Яринка.
— Посилають садити ліс... на пісках...
— На пісках?! — перепитала Ярина. — Вони що, збожеволіли? Там же нічого не росте. То ж проклята земля... Ти, звичайно, погодився?
— А що робити? Треба...
— Так і знала. — Яринка легким порухом вивільнилася з-під Іванової руки. — Ти ж ніколи про себе не подумаєш...
— Наше діло солдатське, Яринко. — Іван спробував засміятися, але сміх вийшов якимось неприродним.
— Дуже зручна формула для безвільних людей, — сказала Ярина.
— Це я безвільний?
— Ти... Ти вже навоювався і намучився, хай тепер інші в тих пісках поживуть. Чому ти не відмовився?
— Не міг... Комусь же треба, Яринко.
— А чому ж ти про мене не подумав? Про нас?
— Я думав...
— Надовго тебе посилають?
— Та ні, скоро вернуся... Я ж не зможу без тебе...
— Дай гребінця, — попросила Яринка.
Вона відвернулася, і Запорожний бачив лише її маленьке рожеве вухо та крутий вигин стану. Іван рвучко повернув до себе Яринку, хотів поцілувати, але вона тримала білими зубенятами три чорні шпильки. Не виймаючи їх з рота, сміялася просто в обличчя збентеженому Івану.
— Підемо додому? — спитав він.
— Ні, залишимося тут... Назавжди... Хочеш?
— Хочу.
— І не поїдеш в той степ?
— Поїду... Але перед тим... прийду, Яринко, свататись до тебе. Прийти?
— Спробуй! — знову спалахнули в її очах лукаві іскорки. — А може, передумаю... Хлопців багато є...
— Знаю...
2
«У нас на Овечому хуторі дуже злющі піски, мабуть, в усьому світі нема таких. Вони засипали мій квітник. І тепер над кожною квіточкою — піщаний горбик, як могилка. І ще піски засипають у степу траву, вівцям нічого їсти, і дід Опанас журиться».
Дожила Катерина до радості. Бог не бог, а доля змилостивилася над нею — чоловік не повернувся з-під Варшави, то хоч син вдома. Теж постріляний, але живий-здоровий. А що вже славний, то навряд чи в усьому районі такого стрінете. Те, що погони капітанські з літачками та ордени лежать в прискринку, то одне діло, а ви подивіться на нього в оцій білій сорочці, в синьому галіфе та хромових чоботях. Ходить Іван по хаті, порипуючи чобітьми, чорним чубом до сволока сягає, плечима вікно затуляє...
Ходить Іван по хаті, а мати за ним:
— Що тобі, Ваню?
— Та нічого, мамо...
Оце як скаже «мамо», то наче хто Катерину над землею підносить. Добре, якщо сини вдома. Бо тільки й щастя, коли проводів нема... То в школу проводжаєш, то до призову, то на війну...
А зараз Катерина проводжає сина свататися. Треба було б, щоб пішли до батька-матері нареченої свати з рушниками через усю Кам’янку, так Іван же не хоче, бо партійний... А хіба рушники завадили б? Хай уже сам іде. Аби лиш привів невістку в хату. Невістка гожа і з роду доброго. Правда, батько її — Тихон, бідолашний, теж не добився з фронту додому, пропав чоловік безвісти... Прислав Одарці листа, писаного під Яссами, а там узяв та й пропав... З полону, хто живий зостався, то вже вдома, а Тихон пропав...
Яринка доброю невісткою буде: після війни два роки на вчительку вчилася, працює в школі, й до роботи беручка, і веселенька. І все в неї до ладу, трошки худенька, але ніжки як виточені і при талії, оченята сірі, наче з туману дивляться... Приведе Ваня, то й житимуть. Кімната для них прибрана, подушки білі, як лебеді, на ліжку. І віконниці Катерина пофарбувала зеленим і лоєм змастила, щоб не скрипіли на вітрі. Фіранки старенькі, але так же тяжко з цією мануфактурою... Вона й не будитиме молодят по світаннях, хай сплять та милуються...