Марина нічого не відповіла, тільки, здалося Парамону, загадково посміхнулася.
Скрипів журавель.
* * *
Максим намагався не зустрічатися з Мартою. Обрав собі ділянку, на якій висаджували сосонки незнайомі люди, що прийшли на заробітки з далеких хуторів і сіл, і до них підвозив торф своєю тачкою. Навіть коли посідали полуднувати, Максим демонстративно не підійшов до гурту, а сів собі на тачку осторонь і байдуже жував черствий шматок хліба, змащений олією.
Так усе просто вийшло: раніше вони і не розлучалися з Мартою, а зараз немов чужими стали. Правда, Марта допитувалася, чому він тоді пішов з аеродрому, але Максим не розказував. Не приходила вона і на їхні вечірні заняття, а Максим і не кликав. Сам розв’язував задачі, а уривки для диктантів йому читала Ганнуся — дочка Марини Гомон. У неї був низький грудний голос, і Максимові дуже подобалося, як вона читала.
Якби Марта знала, якого болю завдає своєму вірному другові, то, звичайно, не поводилася б з ним так байдуже. Його ж відчуження пояснювала тим, що настала пора, коли Максим зрозумів, що у них не може бути нічого спільного. Було б непристойно, щоб вона, вже доросла дівчина, та водилася з цим довгов’язим підлітком. Той випадок біля криниці примусив Марту іншими очима подивитися на Максима і на їхні стосунки. Вона знала, що це худорляве хлопченя закохалося в неї. Колись це, може, було й приємно їй, а тепер — смішно.
Запорожний знову запрягся у свою тачку, подаючи знак, що перерва закінчилася. Розходилися по ділянках жінки й дівчата. Іван був радий, що вдалося йому вблагати директора радгоспу відпустити їх на поміч, бо інакше ніколи б він не виконав плану посадки лісу. Усі хати і хліви на Овечому були забиті людьми. Спали покотом на сіні, на очеретяних матах в незакінченому будинку лісництва. А найтяжче було прогодувати цих людей. Іван випросив у районі зо три центнери муки, купив, порушуючи всякі інструкції, двоє овець. Для робітників варили якийсь куліш та затірку по хатах, і на це витрачалося багато часу. А що зробиш, коли нема ні казана великого, ні печі.
Перший тиждень Іван сам ходив ночами по хатах, допомагаючи то Ганні, то Марині готувати сніданок. Але потім зрозумів, що це не вихід, бо обіду не встигали вчасно зварити, і кожного дня тікали люди з хутора, не сказавши Іванові й слова. А з району і області приїздили уповноважені і вимагали: давай план.
Запорожний зчорнів за цей місяць, схуд, очі позападали. В душу, закрадався розпач: як йому прогодувати цих людей, як утримати? Скільки він може тягати на своїх плечах отого візка з торфом?
Мотузяна шлея боляче врізалася в плече, Іван і не помітив, що крізь сорочку вже виступила кров’яна пляма. Колеса візка грузли в піску, але він тягнув його, наче свою долю. Незабаром настануть морози. Треба протриматися хоча б два тижні, щоб засадити останню ділянку. Іван зі страхом думав, що завтра знову треба буде якось нагодувати цих людей. Хоча б поганенького казана дістати. Сьогодні ще зранку він послав у радгосп Матвія, може, привезе? Але вже вечоріє, а Карагача нема.
Іванів візок зупинився біля Марти.
— Боже мій! — крикнула вона, побачивши на плечі заскорузлу від крові сорочку.
Іван мовчки, покірно стояв, поки Марта, намочивши хустинку, витерла йому роз’ятрене плече. Іванові очі сухо блищали, щоки заросли густою щетиною, і Марта вперше помітила на його скронях сріблясту сивину. Раніше її не було.
В степу показалася машина.
— Матвій! — закричав Іван і побіг назустріч, немов це був його порятунок.
— Нема казана, бочку дали, — сказав Карагач.
Хай буде бочка. Підвісили її на дротах — є тепер у чому варити. Матвій привіз пшона, картоплі, бідон олії — можна жити. Попросив Іван Марину Гомон, щоб куховарила, а дівчат — допомогати. Теслярі поклали замість столів дошки, і вийшла їдальня на славу.
Увечері, коли повернулися люди з ділянок — чекав на них куліш і заплакана Марина:
— Бензином, Іване, відгонить, хто його їстиме?
Люди підходили з бляшаними мисочками і обережно несли куліш до столу, але, покуштувавши це вариво, мовчки клали ложки, з докором дивлячись на Івана. Запорожний їв, відчуваючи нестерпний присмак солярки.
— Нагодував товариш директор...
— Краще вдома на сухарях сидіти...
— Оце-то заробітки...
— Я додому взавтра піду.
— І я з тобою...
— А сам, бачиш, як їсть?
— То він для агітації...
— Лісництво відкрили, а казана путнього нема.
— Ми додому підемо, — сказала Іванові жінка в солдатському зеленому бушлаті.
— Ми ж люди!
— Усі розійдемося!
Запорожного оточили жінки, худі, зморені й некрасиві в злобі. Що він міг сказати їм, цим голодним людям? До сліз було прикро, що через якогось нікчемного казана зірветься все задумане Іваном.
— Почекайте, прошу вас, — тихо сказав Запорожний. — Ми щось придумаємо... Зрозумійте, що скоро настануть морози і... залишаться саджанці...
— Ми й так по дванадцять годин копаємо ті ями!
— Що ж ти за директор, коли й казана дістати не можеш?!
— Якщо годувати не будете, то сам оті палички в землю стромлятимеш!
— Не согласні ми!
— Що ми, божим духом жити будемо?!
— Ходімо, дівчата!
— Куди ж ти проти ночі підеш?!
Іван встав з-за столу:
— Я обіцяю вам, що завтра все у нас буде. Слово честі.
— Побачимо!
— Уже чули ці обіцянки!
— До завтрього ще почекаємо, директоре...
Іван дістав з кишені клаптик паперу, щось записав і відкликав Матвія Карагача:
— Мотоцикл твій справний?
— Не заводиться, зараза.
— От біда...
— Що таке? — підійшов Парамон.
— Треба віднести цю записку на аеродром, Чоботареві. Підеш, Парамоне?
— Далеко, — зітхнув Парамон. — Не дійду до ранку... Але давай, Іване.
Парамон узяв записку, перевзувся, по-хазяйському намотуючи онучі, і пішов. Уже в степу наздогнала його Марина, подала окраєць хліба:
— Візьми, бо дорога ж далека...
* * *
Марта чула, як скрипнули сінешні двері й хтось вийшов на ганок. Підійшла до вікна. Ніч була місячна, видно, як удень. Побачила, як попрямував з двору Запорожний. Куди ж це він? Лягла знову в ліжко, але заснути вже не могла. Здається, він тримав у руках лопату? Невже пішов у степ? Божевільний якийсь цей Іван.
Овечий хутір спав. Спали тривоги, спали незгоди, спало зло і добро. Місяць байдуже дивився на маленькі хатки, йому було все одно: чи поливати своїм сяйвом цей мертвий степ чи великі міста, отари овець чи безмежжя океану.
У степу чорніли кучугури торфу. Добре, що хоч запас є, подумав Іван, вистачить і на весняні посадки, і на розсадник. Треба мати розсадник, щоб вирощувати свої саджанці й не чекати, поки привезуть. На той рік буде своя шкілка.
На той рік...
Невже доведеться і на той рік залишатися тут? Згадав зарубку на стовпчику і всміхнувся. Може, і не один рік... Що ж, він сам обрав цю свою дорогу і не шкодує, що прийшов сюди. Заради того, щоб зупинити ці піски, виростити ліси, — варто жити.
Іван копав лунки. До ранку він, може, викопає їх сотню. Прийде Марина зі своєю ланкою, а це була її ділянка, і здивується... Буде з Марини лісник, треба підучити трохи, думав Іван, і доручити їй розсадник, а Максима до бухгалтерії привчити. Обіцяв Мірошник прислати людей у лісництво, а до сих пір ще ніхто не з’явився.
Нила спина і мліли руки, Іван не розгинався, бо нестерпний біль пронизував тоді усе тіло. Ще одна лунка, ще одна... Ні, хіба можна засадити вручну оцей степ? Треба, може, тридцять років пекельної праці, щоб викопати сотні мільйонів оцих лунок... Не вистачить життя... Ще одна лунка, ще одна... Сорочка прилипла до тіла, і піт заливає очі. Зараз, директоре, ти впадеш і не зведешся ніколи... Хай буде проклятий цей степ і ця робота... Можна було б сидіти в Кам’янці, в теплій батьківській хаті, ходити просіками свого лісу і слухати щебет пташок. Провів санітарну рубку і — гуляй, Запорожний, пасіку розводь... Уже б весілля справили б з Яринкою... Так ні — завіявся у ці піски. Але хіба міг він одмовитися тоді в райкомі? Так чинять тільки боягузи.