— То скажи, хай для Настуні колодку підбере.
— Я хочу на підборах височеньких, — аж засвітилася Настуня.
На тому й порішили. Та вчора в конторі Ілько зустрів шевця, а той і каже:
— Воно, мона, Ільку, й Настуні пошити, але товар — мужеський. Для тебе вийде чобіт — зносу не буде: хоч в сніг, хоч в болото, а для дівки, може, хрому розживешся.
— То ший мені, — погодився Ілько, а зараз шкодує, бо має ще з армії дві пари, хоч і не нові, а ще який рік походить.
— Таню, Таню, — легенько торкнувся до руки дружини.
— Ти є, Ільку? — злякано закліпала очима Тетяна.
— А де дівся? — звично відповів Ілько. — Я оце про чоботи думаю.
— То вирішили ж для Настуні, — осміхнулася Тетяна, наче вмилася.
— Та каже швець, що товар — мужеський...
— То ший собі.
— А може, тобі, Таню?
— Хай уже Настуні будуть, бо коли ще ми на ті чоботи зберемося? Де ж це вона забарилася? — поглянула на «ходики» Тетяна.
— Мабуть, у клубі на танцях, — заспокоїв дружину Ілько, — ще звечора гармошка рипала. І той, Милентій, приїхав...
— Справді? — чогось зраділа Тетяна.
— А як приїхав, то що? — знову заходився біля кожуха Ілько.
— Та казали молодиці, що на Настуню оком кидає... Я б і не проти, га, Ільку? Хлопець смирний, при должності.
— То вже хай сама думає, Таню.
— Вийшла б заміж, то і нам якась полегкість була, — зітхнула Тетяна.
— А в нього наган є? — раптом підвівся на лікті старшенький — Петрусь.
— Ти чого не спиш, га? — накинулася мати.
— Бо розбудили, — розгнівався Петрусь. — Я чув, як ви про чоботи говорили... А коли мені пошиєте? Я піду і скажу, щоб мені пошили...
— Підеш, підеш, — заспокоювала мати Петруся, — спи, синочку, спи...
Почекала Тетяна, поки Петрусь заснув, та й знову до Ілька:
— Милентій зможе нам і лісу на хату дістати.
— Сам дістану, — пошепки пообіцяв Ілько. — Може бути, що мене бригадиром призначать.
— Невже?!
— Вчора на правлінні голова сказав, що скличуть правління і затвердять. Виб’юся, Тетянко, і я в начальники, бо яка з мене, безрукого, робота?
— Ти й однією більше зробиш, ніж хто двома, — сказала Тетяна. — А якби в бригадири пішов, то було б добре, бо цей же твій взвод щодня їсти просить і босий по снігу ходити не хоче...
— То кому чоботи пошиємо, Таню? — знову згадав нерозв’язану проблему Ілько.
— Собі поший, Ільку, бригадиром станеш, то на людях все будеш...
— Тобі треба, Таню... Я б тобі й золоті купив...
— А може, Настуні? Прийде Милентій сватати, а дівка — в чунях...
— Охо-хо, — зітхнув Ілько і погасив лампу.
* * *
У всьому селі ні вогника, тільки світяться вікна у клубі — невеличкій похиленій хатині, завіяній снігом. Пашить вогнем залізна грубка, долівка полита водою, щоб не здіймалася курява, — танцюй хоч до знемоги. Горою лежать на лаві піджаки, пальта і кожухи, тільки довга синя Милентієва шинеля висить на гвіздку біля дверей. Дівчат більше, ніж хлопців, тому доводиться їм танцювати одна з одною, і тільки щасливішим випадає потанцювати в парі з хлопцем. Дівчата вже сто разів підходили до Милентія, запрошуючи до танцю, але він відмовляється, бо Настуня не кличе, та й боїться Милентій і ходити по клубу; вже двічі зачепив головою сволока і набив чималу гулю.
Милентій «дурно» сидить біля гармоніста і не зводить очей з Настуні. А вона ніби й не помічає: якщо не танцює, то біля вікна стоїть з дівчатами. Милентій уже кілька разів збирався заговорити з нею, але все не наважувався. Так і пропав вечір. Мав сьогодні бути Милентій у Кам’янці. Вже за північ, а він ще сидить у Семидолах і не знає, коли вибереться звідси. З Настунею весь час танцює секретар сільради — піввершка від горшка — в батьковому кітелі. Якщо він піде проводжати Настуню, то Милентій уже мовчати не буде.
Гармоніст, перебираючи однією рукою баси, другою вийняв з кишені годинника — «цибулину» на ланцюжку і на півноті обірвав гру. Хлопці до нього:
— Ми тобі ще пляшку поставимо!
— Ні. Було домовлено: дві пляшки — до півночі, а я вже й так переграв.
Почали збиратися додому. Милентій одягнувся і чекав Настуню на вулиці.
Вона, звичайно, вийшла з секретарем. Милентій зібрав усю свою мужність, відкликав його і сказав:
— Спати пора.
Секретар закліпав повіками і слухняно звернув у вуличку. Милентій наздогнав Настуню. Їй було важко йти, бо позасипало стежки.
— Іди за мною, Настуню, — чужим голосом промовив Милентій, — я тобі протопчу дорогу.
Милентій своїми велетенськими чобітьми розсував сніг, наче бульдозер ішов поперед Настуні. Їй дуже хотілося сміятися. А Милентій проклинав себе, що так необачно вихопився зі своєю пропозицією, бо ж тепер не міг і слова сказати дівчині... А могли ж вони іти поруч. Милентій підтримував би її за руку або навіть ніс би на руках... Милентієві чоботиська разом із снігом відкидали на два боки камінці, якісь залізяки — все, що попадалося під ноги, — і Настуня йшла по стежці. Нарешті показалась Сторожукова хата.
— Ось ми й прийшли, — почав дуже мудро Милентій.
— Спасибі! — подякувала Настуня і прошмигнула в хату.
Це було так несподівано, що Милентій нічого не встиг сказати. Але він ще зранку поклявся, що сьогодні освідчиться в коханні. І щоб дотримати слова, Милентій підійшов до хати і сказав кудись у стріху:
— Я тебе люблю, Настуню.
Клятву було виконано.
* * *
Якось уранці прибіг виконавець і ще з порога оголосив Ількові Сторожуку, щоб негайно йшов до контори, бо приїхав секретар райкому і скликають комуністів і членів правління.
— От, я, Таню, — сказав, поголившись, Ілько, — і бригадир... Так що стрічай начальство. Сам Мірошник приїхав мене затверджувати, це тобі не жарт.
— Який з вас, тату, бригадир, коли у вас і голосу нема, — озвалася Настуня.
— Е-е, дочко, не все криком взяти можна, — махнув рукою Ілько. — До людей треба з добрим словом...
— То не скоро буде, — сказала Тетяна.
— Буде, — стояв на своєму Ілько. — Крик — то не від добра...
Дістала Тетяна зі скрині нову сорочку чоловікові: може ж, і справді бригадиром призначать Ілька. Буде з нього бригадир: люди поважають, поле знає і не заллє очі горілкою, а трудодні щодня писатимуться. Тетяна комірця Ількові застібає, а Настуня сніданок готує, діти шапку і рукавиці шукають — добре бути бригадиром, посміхається Ілько. І йому дуже хочеться зробити щось приємне всім. Ілько ледь помітно, щоб не бачили діти, вщипнув Тетяну, сипнув дітям жменю цукру-рафінаду, а Настуні сказав:
— Сьогодні, доню, підемо чоботи забирати, казав швець, що готові.
— Краще б собі пошили, — радісно сказала Настуня.
— Ти ж, Ілю, не відмовляйся, — наказала вже в сінях Тетяна, — бо я ж тебе знаю, не постоїш за себе.
...Уже зібралися члени правління і всі п’ять комуністів села Семидоли, а Мірошника не було.
— З самісінького ранку по господарству ходить, — пояснив голова сільради Кирило Швайка.
— Чого ж він нас зібрав?
— Накачка буде...
— У нас ніби все гаразд. Насіння очистили, ремонт іде...
— Почуємо...
Мірошник прийшов з головою колгоспу Гнатом Чупруном, був у доброму настрої, і в усіх одлягло від серця. Привітавшись, Роман Олексійович попросив, щоб кожен бригадир розповів, як іде підготовка до весни. Бригадири відповідали як по писаному. Один лише Симон Підпара не міг звести кінці з кінцями, переплутав усі цифри, але закінчив урочисто:
— Дане слово наша бригада виконає і перевиконає.
«Мабуть, оце мене замість Підпари будуть затверджувати, — подумав Ілько, — бо він же не висихає від горілки».
Мірошник уголос прочитав план сівби, який склало правління разом з комуністами, і попросив обговорити його. І знову почалася балачка.
Нарешті план було погоджено в усіх деталях і Мірошник сказав:
— А тепер нам треба розв’язати одну справу...