Ілько Сторожук випростався на стільці, щоб бути на видноті, і чекав: зараз Мірошник скаже, що є думка висунути на бригадира...
— Нам треба, — говорив секретар, а в Ілька пересохло в горлі, — з вашого колгоспу послати одного комуніста або...
«Мене, мене треба послати», — благали Ількові очі.
— ...або комсомольця, — вів далі Мірошник — на курси лісоводів, які відкриваються при нашій науково-дослідній станції... Ми мусимо підготувати своїх спеціалістів, ви знаєте, яку величезну роботу ми розпочали на пісках нашого району. Мені хотілося б, щоб на ці курси людина пішла добровільно, зрозумівши всю серйозність справи, бо, можливо, доведеться на все життя виїхати в степи...
У кабінеті стало тихо-тихо. Усі раптом поопускали очі, кожен вишукував сотні причин, щоб відмовитися, якщо Мірошник звернеться до нього.
— Добровольців нема? — порушив мовчання Мірошник і подивився на Ілька. І не тільки подивився, а й усміхнувся йому.
І пригадав Ілько, як вбігла в хату Настуня, коли її привіз Мірошник зі степу, виручивши з біди, я плакала від щастя Таня. Та за те добро, що зробив для них Мірошник, Ілько готовий був піти не тільки на курси лісоводів, а й у самісіньке пекло.
— Я — доброволець, — сказав Ілько.
— Куди тобі, — махнув рукою Гнат Чупрун, — шестеро дітей, хата валиться. Сиди й не рипайся. Комсомольця знайдемо, а не інваліда.
Та за кого ж мене вважає цей Чупрун? Хіба я останній чоловік у Семидолах? Хіба мої діти без хліба сидітимуть? Ми хоч бідні, але горді, і я в партію поступив не для того, щоб по соцзабезах з однією рукою ходити.
— Спасибі, — сказав Мірошник і потиснув руку Ількові.
Коли всі порозходилися, Ілько підійшов до секретаря і, пустившись берега, промовив:
— Може, зайдете до мене, Романе Олексійовичу, та перекусите?
Чупрун з докором подивився на Ілька і постукав себе жовтим нігтем по лобі, мовляв, дурний дурне й меле, ще не вистачало, щоб секретар райкому по хатах ходив.
— Спасибі, прийду, — сказав Мірошник.
* * *
— Чого ж ти лізеш поперед батька в пекло? — виказувала Тетяна Ількові. — Хай би якийсь комсомолець нежонатий їхав на ті курси, а в тебе ж цілий взвод на шиї! Та як же я тебе прохарчую?! Куди ж тобі вчитися, як ти вже й азбуку забув!
— Таню, це діло політичне, не міг я інакше, коли партія мене, значить, посилає...
— Та не партія тебе посилає, а голова твоя дурна в світи тягне! А що ж я з дітьми малими робитиму? А як в степи тебе, однорукого, зашлють? Ой бідна моя голівонька...
— Таню, не плач, — заспокоював дружину Ілько, — бери краще гусака смаж, бо гість прийде.
— То ти ще й гостей на мої злидні кличеш?! А не діждав би ти!
— Та вгомонися, Таню. Такий гість, а ти... Мірошник прийде, Роман Олексійович.
— Чого ж ти зразу не сказав? — забігала по хаті Тетяна. — Настуню, давай скатерку, а ти, Ільку, гусака лови... та вишнівки вціди, а ти, Петю, до баби Свиридихи збігай, хай перваку дасть... Чим же я його частуватиму?! Хоч би хліба свіжого була спекла... Васю, біжи до тітки Софії та позич, вона пекла вранці... Любко, Наталочко, картоплю обирайте, а ти, Настуню, в печі розпалюй...
Взвод чітко виконував команди і розпорядження, і за якусь годину було вже в хаті прибрано, піл і лежанка застелені килимками, на стінах з’явилися вишивані рушники, біліла найкраща скатерка на столі, а в печі варилося і смажилося. Взвод вмивався, одягав чисті сорочки і платтячка, хоч одержав наказ: як тільки прийде гість, вилазити на піч і — ні пари з уст. Носами не шморгати, ногами по черені не гамселити, не дражнитися, не кричати, їсти не просити... Щоб не було й духу вашого чути.
Настуня теж вирядилася, як до вінця. Та все перед дзеркалом викручувалася і весела була. Тетяна й собі прибралася: спідниця синя, сорочка з поликами, ніби помолодшала на десять років.
Ілько гусячим салом змастив чоботи, черевики й черевички.
— Жаль, Настуню, що твоїх чобіт не забрали в шевця, — шкодував Ілько, — оце б і взула.
— Я піду заберу, — вихопився Петрусь і чомусь злякано подивився на батька.
— Малий ще чоботи замочувати, — сказав батько.
До хати Сторожуків під’їхав райкомівський віліс.
Взвод миттю опинився на печі, заметушилася по хаті Тетяна, завмерла біля припічка Настуня, а Ілько вибіг на подвір’я. Роман Олексійович узяв з машини якогось пакунка і сказав шоферу:
— Заправишся і назад, бо ніколи нам з тобою.
— Добрий день у вашій хаті, — Мірошник подав руку Тетяні й Настуні.
— Раз, два, три, — прошепотів на печі Петрусь.
— Добрий день! — дружно привіталися школярики.
Мірошник роздягнувся, вийняв з пакунка цукерки і подав дітям, пляшку горілки і вина поставив на стіл.
— Руки помити? Настуню, полий Роману Олексійовичу, — почала приходити до пам’яті Тетяна. — Звиняйте, що мила пахучого нема, якраз вийшло...
Поки Мірошник мив руки, Тетяна все, що мала, виставила на стіл. Настуня черпала з баняка теплу воду, і Мірошник бачив, як тремтіла її рука.
Посадовили Мірошника на покуті. По праву руку сів Ілько, по ліву на краєчку стільця примостилася Настуня, а Тетяна й не присіла: накладала в миски та припрошувала:
— Беріть, Романе Олексійовичу, та вгощайтеся, чим бог послав.
— У вас бог щедрий, — засміявся Мірошник.
— А ми гусака для вас зарізали! — пояснив з печі Василько.
— Та замовчи ти, — почервоніла Тетяна.
Ілько довго примірявся, з якої ж пляшки наливати: зі своєї — може, розгнівається секретар, почати з його пляшки — незручно.
— Я вам нашої наллю, Романе Олексійовичу, — все ж таки запропонував Ілько.
— Давайте, — погодився Мірошник, наливаючи Тетяні й Настуні червоного вина. — Хочу випити за ваше здоров’я, Тетяно Василівно.
— Спасибі вам, — пригубила Тетяна. — Такі ми раді, що ви завітали до нас. Якби в бога вірила, то в Лавру Київську пішла б помолитися за вас.
— То далеко, Тетяно Василівно...
— Ви вже мене простіть за той гріх... Люди брали, то і я взяла на своє нещастя.
— Годі тобі, мамо, — тихо сказала Настуня, боячись і поглянути на Мірошника.
— Все в житті трапляється, — наливаючи по другій, заспокоїв дружину Ілько. — За ваше здоров’я, Романе Олексійовичу...
— Е, ні, — заперечив Мірошник. — За Настуню вип’ємо.
Настуня, опустивши голову, навмання підняла чарку.
— Ти чого ж це, як засватана? — кинула Тетяна.
Настуня повільно підняла голову, і на Мірошника глянули глибокі сині очі. Вони були неприродно великі, насторожені і світилися задумою.
— А Настуня заміж вийде за міліціонера, — повідомила Наталка. — Мама казала...
— За Милентія Магура, — уточнив Васько. — У нього наган є... і бомба...
Якби й розірвалася бомба, то Настуня легше перенесла б цей вибух, аніж оці дитячі голоси.
— Що ви там плещете язиками?! — прийшла на виручку дочці Тетяна. — Ну й діти пішли...
— Тим більше треба випити, — сказав Мірошник, відчуваючи, як щось похололо в серці.
— Вони вам наговорять! Та беріть же закушуйте, Романе Олексійовичу, проси, дочко, — приказувала Тетяна.
— Будь ласка, їжте, — ледве ворушила губами Настуня. — А заміж я не збираюся...
— Ой боже мій! — згадала Тетяна. — А я ж квашених яблук не внесла. Ільку, ходи сніг відкидаєш та присвітиш мені...
Ількові не дуже хотілося оце зараз іти до льоху, але Тетяна вже й хустку накинула.
— Я хочу випити за тебе, Настуню, — сказав Мірошник, коли за Ільком зачинилися двері. — Хочу, щоб ти була щаслива...
— Спасибі, Романе Олексійовичу, але у вас чарка не повна.
— Ні, ні, досить, — Мірошник затримав руку дівчини.
Настуня відчула ніжний потиск. Треба було б вирвати руку, але це було так приємно...
— Ну, вип’ємо, — нарешті промовила вона. — Я теж хочу, щоб ви були щасливі, Романе Олексійовичу.
Настуня бачила, як раптом змінилося обличчя Мірошника, ще хвилину тому він був веселий, а зараз дивився на неї сумно-сумно.
— Чого ви так дивитеся на мене, Романе Олексійовичу? Ви щось пригадали, так?