— Ні... Мені просто... хороше з тобою, Настуню... Не хочеться їхати в ці білі сніги і...
— Чому... зі мною? Я... я не розумію, щось таке говорите, — Настуня десь розгубила слова. Коли б швидше мати прийшла, майнула думка, а може, він зовсім не те говорить, що вчувається їй? Боже, що вона сказала йому? Що він подумає про неї?
— Я сказав, — вивів Настуню із збентеження Мірошник, — що мені з тобою хороше... Що ж тут незрозумілого?
Настуня зірвалася із стільця, забилася в куток, де стояли рогачі, і перелякано дивилася на Мірошника. П’ять пар оченят з цікавістю дивилися, не зовсім розуміючи, чого це Настуня втекла від цього доброго дядька. О, тепер встає з-за столу і дядько. Підійшов до Наступі, взяв її руку і щось говорить. Не чути, — з печі виглядають голови.
— Після тієї зустрічі в степу я часто думаю про тебе, — тихо сказав Мірошник. — Думав, забуду — і не можу... Красу твою забути не можу... Очі твої... Я повинен це сказати, Настуню, бо не знаю, коли ще побачу тебе...
— Чого це ти, дівко, біля рогачів стоїш? — На порозі мати з мискою яблук, а за нею батько, припорошений снігом.
— Я не знаю, — перше, що спало на думку, сказала Настуня, — щось кипіло в печі...
— Нам здалося, — підтвердив Мірошник.
Сідайте до столу, а воно собі хай кипить, — припрошував Ілько. — Ну й мете! Як це ви поїдете, Романе Олексійовичу?
— Якось доберемося.
Мірошник так і не сів до столу, бо ввійшов шофер:
— Поїдемо, Романе Олексійовичу, бо замете дорогу.
— Справді, пора, — подивився на годинника Мірошник і почав одягатися.
Ілько щось шепнув Тетяні, вона вийшла в сіни і подала Мірошнику невеличкий згорточок.
— Це вам трохи м’яса та сала, не погребуйте, Романе Олексійовичу. І яблучок дам...
— Та що ви, Тетяно Василівно! — замахав руками Мірошник. — Не треба, нічого не треба.
— Дружині гостинчика передасте, а діткам яблучок, — не відставала Тетяна.
— Тетяно Василівно, — відвів її руки Мірошник. — Нема у мене дружини.
— А де ж вона? — здивувалася Тетяна, мовби й справді цього не знала.
— Нема, — посміхнувся Мірошник. — Сам живу...
Ілько з Тетяною провели Мірошника до воріт. Весь взвод припав до шибок, не розуміючи, чого стоїть у кутку Настуня, та ще й, дурна, плаче.
* * *
Тетяна прибирала зі столу сама, бо в Настуні розболілася голова і вона лягла на своє вузеньке ліжечко, що стояло в комірчині, ще й рядно на одвірки почепила, бо дверей не було.
Ілько сидів біля печі і курив, пускаючи дим у комин.
— От якого гостя мали, Таню! — аж сяє Ілько.
— Твоя правда, не в кожного секретар районної партії обідає, — погоджується Тетяна. — Простий хлопець...
— Солдат...
— І видно, що без ока жіночого живе — худий... Чи він розведений, чи й не женився?
— То його діло... Жаль, що я його про курси не розпитав, як воно там буде. На державному пайку чи на своїх харчах?..
— Тобі ті курси потрібні, нещастя моє! — згадала свою біду Тетяна.
Зараз почнеться, подумав Ілько, і почав одягатися.
— Куди ж це ти? — спитала Тетяна.
— Чоботи Настині візьму.
— Та не барися ж! — наказала Тетяна.
Ілько через став, по льоду, добрався до виселка і постукав у Миронові двері.
— А я вже чекаю! — радісно зустрів швець Ілька. — Могорич з тебе. Не чоботи, а картинка писана. Хай хоч на ковзанах, хоч на підошвах — не порве.
Мирон дістав з-під лави невеличкі хлопчачі чобітків витер рукавом переди і подав остовпілому Ількові.
— Ти... ти що мені даєш, Мироне? — здивувався Ілько. — Це не мої... Я просив, щоб на підборах височеньких, і мірку ж ти знімав.
— Як не твої? — і собі здивувався Мирон. — Я ще не осліп. Що було сказано, те й пошив!
— Що ж тобі було сказано? — нічого не міг збагнути Ілько.
— Спочатку ти мені сказав, щоб тобі шити...
— Казав...
— Потім з Тетяни звелів мірку зняти...
— Ні, для Настуні сказано було тобі шити!
— Правильно, — погодився Мирон. — Я уже й колодку вибрав по мірці та якось прибіг твій Петрусь і каже: «Сказала вчора вночі мама, щоб на мене чоботи шили». Ось і пошив... Зносу не буде, чи на ковзанах, чи так на...
— Як бідному женитися, то й ніч мала, — сказав Ілько, загорнув чобітки в мішечок та й пішов додому.
9
«Маруся прочитала мені любовну записку від Васі Каплуна. А мені ще ніхто не написав, і я дуже переживаю. Ну, нічого, буду чекати...»
Кожного ранку капітан медичної служби Іраклій Давидович Гогоберідзе доповідав генералу про стан хворого. Криза минула, і Запорожний почував себе краще.
— Ти, Іраклію, постав мені його на ноги, — просив чи наказував Чоботар, — одне слово, відремонтуй капітально.
— Я все зроблю, товаришу генерал, буде як штик, — запевнив капітан.
Коли Івана привезли до санчастини аеродрому, Чоботар наказав було підготувати літак і везти Запорожного до Києва, але Гогоберідзе запротестував, вбачаючи в цьому посягання на його лікарську честь і авторитет.
— Через місяць, Дмитре Корнійовичу, ви зможете послати його в політ, за це відповідаю я, — сказав Іраклій. — І я був би поганим лікарем, якби погодився на евакуацію, так? — ставити категоричні запитання було звичкою Гогоберідзе.
Генерал погодився, а що хворих серед льотного складу й обслуги аеродрому тоді не було, то Іраклій Давидович весь свій час віддавав Івану. Він пройнявся особливою повагою до свого пацієнта, коли дізнався, що Запорожний у війну служив у ескадрильї генерала і був відчайдушним винищувачем.
Вже після першого обстеження Іраклій Давидович зрозумів, що рани відкрилися від фізичного перенапруження, бо якихось інших симптомів не було, а якщо до цього додати і нервове виснаження, то стан хворого був тяжкий. Він ще більш ускладнився, коли сталося те, чого найбільше боявся Гогоберідзе, — почалося двостороннє запалення легенів. Іраклій по радіо зв’язався зі своїми друзями з окружного госпіталю, і на аеродром були доставлені необхідні ліки.
Два тижні Іраклій не відходив од Запорожного. Так і спав у його палаті.
Іван марив. Його пам’ять зафіксувала всі деталі останнього бою, і Запорожний за цих кілька важких днів, мабуть, сто разів ішов на таран і падав із задимленого бреславльського неба.
Над аеродромом ревіли літаки, деренчали шибки в маленькому будиночку санчастини. Кожного разу, коли з шаленим гуркотом відривалися винищувачі і штурмовики від землі, Гогоберідзе ладен був подушками затулити Іванові вуха, аби лиш цей шум не призвів до нових ускладнень. Але, на диво, це не впливало на Запорожного. Навпаки, він ніби оживав, зачувши рев двигунів. Так, певно, оживають старі кавалерійські коні, почувши, сигнал ескадронного сурмача.
Іраклій Давидович поступово пом’якшував режим, і в палату вже приходили, крім генерала, льотчики, щоразу викладаючи на тумбочку плитки шоколаду. Вони вже лежали цілими стосами, і Гогоберідзе погрожував, що доповість генералу про порушення льотним складом затвердженого раціону.
З Овечого не було ніяких звісток, і це тривожило Івана. Як там вони впоралися з осінніми посадками без нього, хто дасть лад ще не зміцнілому лісництву? Тисячі запитань — і жодної відповіді. Один раз приходила Марта, але Гогоберідзе не міг пустити її до хворого.
— Пробач, Іване, але ти був у такому стані, що я і маму твою не пустив би, — виправдовувався Іраклій. — А дівчина була — персик. Так?
— Що говорила Марта?
— Сказала, що любить тебе, сказала, що чекає тебе. Так? Найвищі гори Кавказу, сказала, проти її любові — горбочки. Так? При одній лише згадці про тебе, сказала, душа її розквітає, як долини прекрасної Кахетії. Так?
Іван не хотів образити друга і не сказав, що не можна ж так безсовісно брехати.
— Вона нічого не написала? — запитав Іван.
— Навіщо писати, кацо, коли все було написано на її обличчі, — відповів Іраклій і подав Іванові маленький згорточок. — Подарунок дала. Так? Прекрасний дарунок.