* * *
Мірошник приїхав неждано, бо хто вириватиметься в таку заметіль? Привів його Іраклій Давидович в Іванову палату, допоміг роздягтися і залишив їх удвох.
— Не думав, що приїдете в таку заметіль, Романе Олексійовичу, — щиро зрадів появі Мірошника Іван.
— Ми просто з області з генералом приїхали. Бюро обкому було, — Мірошник грів руки біля пічки. — Тебе згадував секретар обкому. Хвалив.
— Рано ще.
— Чого ж, Іване, дещо зробили, але на весну готуйся до штурму. План посадки збільшили нам утричі... Розумієш?
— А чим я його виконувати буду, Романе Олексійовичу?
— Обіцяли допомогти людьми і технікою. Два трактори вже маєш і машину дамо... Курси лісоводів ми організували в районі, пришлемо тобі помічника. А ти молодець. Не думав, що таке зробиш на Овечому. Люди повірили тобі. Помічниця в тебе хороша, Марина, — пригадав Мірошник, — просто талановита жінка... І солдати, і Марта...
— Якби не ці люди, Романе Олексійовичу, то нічого б я там не зробив, — промовив Іван.
— Знаю, Іване, що тяжко тобі, але нічим більше допомогти зараз не можемо. Коли ти вийдеш звідси?
— Іраклій Давидович не відпускає, але я майже умовив його... Хочу матір побачити, засумував.
— Їдь, Іване. Дам тобі машину і їдь... Забуваємо ми матерів, — зітхнув Мірошник, — згадуємо, коли незгоди якісь, а то...
— Робота, Романе Олексійовичу...
— А роки минають. Все особисте відкладаємо на «потім». Про себе забуваєш, а тобі не вірять, підозрюють, ех... — так і не доказавши, Мірошник змовк.
— Ви про що, Романе Олексійовичу?
— Про себе...
— Знову пишуть? — пригадав Іван історію з Мірошниковим дідом.
— Вже не про діда, — гірко посміхнувся Мірошник. — Уже дописалися до того, що я покриваю розкрадачів народного добра... Ти розумієш?.. Знову писав сьогодні пояснювальні записки та виправдовувався... як ледве в оточення не потрапив... Це вже після Ленінградського фронту перевели мене на Білоруський... ну й попали ми з полком біля Ченстохова... сім днів до своїх пробивалися штурмом, такі хлопці загинули... Якби не Джусуєв, то... я б з тобою не сидів... а тепер пояснюй...
— Джусуєв? — повторив Іван. — Я десь чув це прізвище... Не пам’ятаю де...
— Берик Джусуєв — казах з Талди-Курганської області, — пригадував Мірошник, — командував розвідротою у нас... Мене собою в атаці прикрив, а його... навіть не поховали...
— Треба було першому в обкомі розповісти, — сказав Іван.
— У нього й без цього стільки клопоту... Нічого, Іване, переживемо...
— А мені здавалося, що після війни у нас життя... чисте буде, без падлюк, без кар’єристів, — замріяно промовив Іван.
— Буде, Іване, але до чистого треба ще прийти... Не все ж у нас гладенько... І на посади подекуди попролазили безчесні й ниці, для них не існує ні ідеї, ні великої справи, є тільки своє зажерливе, боягузливе «я». Таких мало, звичайно, але вони є, і ми ще будемо давати їм бій...
* * *
Нечасто випадали такі сніги в придніпровських степах. Лиш для вітрів була тут завжди воля-вольниця. Шугали вони над замерзлою землею, змітаючи все на своєму шляху. А коли й випадав сніжок, то підхоплювало його і несло в дальні світи. Але проти цього снігу вітри були вже безсилі — скувало його морозом, і він білою крицею лежав на землі.
Рівненька колія тягнулася за машиною — віліс добирався до Дніпра. Іван мружив очі від сонця, і шоферові здавалося, що він дрімав.
Добре їхати до своєї хати. Нема кращої дороги в світі, ніж до рідної матері. Це можна відчути лише тоді, коли закине тебе доля далеко від отчого дому і коли ця дорога переросте в тривожну мрію. Сподіваєшся на цю дорогу, думаєш розгубити на ній свій неспокій і знайти душевну втіху. Коли не спиться тобі ночами, коли раптом оповиває тебе невимовна туга, коли вже, здається, нема сили вибратися з лабіринту буднів, тоді десь в глибині душі народжується оцей споконвічний потяг до своєї дороги. І якщо навіть станеться так, що обставини не пустять тебе в цю дорогу, — ти все одно пройдеш її в думках сотні, тисячі разів і повертатимешся з неї кращим, бодай на хвилину чи на день...
Мати й не знала, що Іван так тяжко перехворів. Він і листа тільки одного спромігся відіслати. Яринці теж написав, але відповіді не отримав. Видно, є у жінок відчуття, яке насторожує їх при наближенні небезпеки, і вони за сто верст пізнають суперницю. Тож хіба дивно, що Яринка приревнувала до нього Марту?
— Дівчино добра, — скаже Яринці Іван, — не суши собі голову, а виходь заміж за мене, приїзди на хутір, і хай заспокоїться твоє серце.
А що йому відповість Ярина? Чекай? Скільки ж можна чекати? І що йому робити тепер, після того, що прошептала в клубі Марта. Іван і досі чує цей шепіт... І з тривогою думає, що при першій же зустрічі йому треба буде дати відповідь Марті. І не якусь туманну, непевну, а «так» або «ні». Тільки так може зрозуміти Марта. Треба просто їй сказати, що він одружується з Яриною, і все. Ну, розгнівається, виплачеться, зрештою, і заспокоїться.
Все тому, думає Іван, що він — перший мужчина, якого зустріла Марта в свої вісімнадцять років. Зустріла б іншого, теж покохала б — прийшла така пора. Іван пригадує, як Марта усміхалася Сергієві, й вирішує, що його висновок правильний. Якщо Сергій по-справжньому закохався, то Марта, переконавшись, забуде й Івана, і свій хутір... Хай би вийшла Марта за Сергія, і щезли б усі проблеми... Іван збирає докупи свої розкидані думки і заспокоюється: то Марта сказала йому про свою любов під настрій, бо треба ж було їй комусь сказати в свої вісімнадцять років.
* * *
Коли, не дай боже, жінка встане вранці не на ту ногу, то все їй не так: і сонце не з того боку сходить, і свині корито новісіньке погризли, і дрова не горять у печі, і тісто перекисло, і хата в сусідів краща, і спідниця не так, як у людей, пошита.
Отаке сьогодні випало й Одарці Павлівні: свині, щоб вони поздихали, погризли корито, тісто перекисло, дрова не горіли, і в хаті дим виїдав очі, а спідниця не налазила. І все це тоді, коли ось-ось переступить порога жених зі сватами.
При цій згадці з’явилася щаслива усмішка на обличчі Одарки Павлівни, і корито поступово зцілилося, тісто не дуже вже й перекисло, дрова горіли, аж потріскували, спідниця як влипла, і хата стала кращою.
Хоч що б там казали, а свати раз на віку приходять. І кожній матері радість, бо не хочеться ж, щоб дочка в перестарках сиділа і долю свою кляла. І слава богу, що і Яринка отямилася, бо де той Іван, і взагалі сказано, що краще синиця в жмені, аніж журавель у небі. Данило, правда, не дуже скидався на синичку, але для Одарки кращого й не треба. Хазяйський хлопець, то й добре. І житиме Яринка як у бога за пазухою. Навернув господь Яринку на розум: побігла тоді восени за Дніпро до Івана, а повернулася з Данилом. Одарка й не знає, який там у них розлад з Іваном вийшов, але з того часу і не згадує про нього. А в ту неділю сказала, що коли прийдуть свати, то не вижене...
Яринка десь забарилася, а свати ось-ось у хату... І свекра нема. В район поїхав, не обійдуться там без нього. Одарка вже сотий раз витирає невидиму пилюку та підбиває подушки на ліжках, що височать білими горами. Хай свати бачать. Ватяні ковдри на скрині поскладала, а на столі поклала три книжки і Яринчиного портфеля — хай бачать, що не від веретена чи од сапи молоду беруть, а від науки. І хай тоді Катерина й лусне від заздрощів. Не хотів сватати Іван, то хай тепер лікті кусає. А в нас Данило є... Та й довгий же день сьогодні!
Данилові теж цей день за рік видався. Уже й переодягався зо два рази, і в сільраду ходив, а свати не приходять. Не дуже хотів Данило зв’язуватися з цими сватами, але мати з Одаркою Павлівною наполягали. Яринка теж погодилася, але сказала, щоб не йшли по селу перев’язані рушниками.
Першим сватом запросили материного дядька Явтуха, він був трохи глухуватий, але умів підтримати розмову в компанії і ніколи не п’янів. Другим сватом напросився далекий родич з Косівки — Вацлав Станіславович Ходзінський — славнозвісний майстер по шиттю верхніх жіночих туалетів (тобто сачків і лейбиків) і неперевершений перукар. Вацлав Станіславович, за його словами, походив зі старовинного королівського роду і тільки брак часу та кордони заважали йому поїхати до Варшави і привезти письмове підтвердження (проше пана, жонду польськего) цього знаменного факту.