— Не гнівайтеся, мамо, часу не було.
— Певно, якби міг, то... Роздягайся ж, Ваню, та розказуй, як тобі там.
— Живу, мамо. — Іван роздягнувся і став для матері вже домашнім.
Слухала Катерина Власівна сина, а сама думала, що не все теє правда, що говориться. Яке вже там добро, коли худий, аж світиться, і сивина пробилася на скронях. Ніякі слова не обмануть матір.
Потім Іван уже розпитував, чи городина вродила, чи дрова на зиму припасені, про все питав, тільки про Ярину й словом не обмовився, а Катерина все не наважувалася сказати, що вже сидять свати в Одарчиній хаті.
* * *
Свати гідно оцінили Одарчине частування і не примушували себе довго просити. Лише Данило й не доторкнувся ні до чого, навіть чарки не випив, не хотілося йому високість цього дня звести до горілки й холодцю. Він чекав, що скаже йому Яринка, що відповість на мудро завуальовані натяки дядька Явтуха і Вацлава Станіславовича, бо Прокіп Лаврінович (якби ж то знала Явдоха!) ніякої участі в сватанні не брав, якщо не враховувати кілька разів промовлених «да-а». Каштелянів портфель теж не справдив Явдошиних сподівань і лежав собі мовчки під лавою. Тому Вацлав Станіславович, заволодівши увагою, насолоджувався своїм красномовством. Він розказував, що до нього їздить підстригатися районне начальство, що відбою нема від вередливих замовниць, які ладні рік чекати, аби лиш вбрання було пошите Вацлавом Станіславовичем. У дядька Явтуха був добрий настрій, і він, хоч не все чув, про всяк випадок час від часу повторював:
— Істинно, сам чув...
Після кожного нового змістовного тосту «дай боже» Вацлав Станіславович все більше виростав у своїх очах і тепер запевняв усіх, що його тричі викликали (проше пана) до району, аби він зайняв місце в районній перукарні або очолив (проше пана) ательє індпошиву.
— Істинно, сам чув, — підтвердив дядько Явтух, а потім звернувся до обох сватів: — Казали мені, що в Рубашівці на ярмарку дуж-же дешева пшениця.
— Яка там дешева, по сто карбованців за пуд правлять, — озвалася Одарка Павлівна.
— Ні, — затявся Явтух, — кажуть, що по два карбованці і — ніхто не бере. Істинно, сам чув.
— Та то чиста брехня, — махнув рукою Каштелян.
— Не вірю, бути такого не може, щоб по два карбованці, — геть і відвернувся Вацлав Станіславович.
— Так і я не вірю, — сказав дядько Явтух, — але дуж-ж-же ж дешево... Істинно, сам чув...
Поволі Вацлав Станіславович підбирався до найважливішого, що переповнювало його особу:
— От ви всі сидите зі мною і говорите, як з простим, — здалеку почав Вацлав Станіславович.
— Істинно. Сам чув, — сказав дядько Явтух.
— А я, проше пана, не теє, а зовсім інше, — тицьнув виделкою в стелю Вацлав Станіславович.
— Істинно, сам чув...
— Мій прапрапрадід, уродзоний Скородземський, був при Сигізмунді головним конов’язом його мосці маршалка Пічкуровського, бабка якого доводилася троюрідною дядиною...
— Істинно, сам чув...
— ...старшого полісовщика ясновельможного маршалка Анджея Восьмого, який в третьому коліні був... двоюрідною... дай, боже... сестрою свого дядька...
— Це питання політичеськоє! — підвівся Прокіп Лаврінович, піднявши пряжкою край стола.
Вацлав Станіславович замовк і закліпав очима.
— Я не хочу сидіти з... буржуазією за одним столом, — провадив далі Прокіп Лаврінович.
— Істинно, сам чув...
— Я змушений буду повідомити кого слід про вашу автобіографію, — рішуче відсунув чарку Прокіп Лаврінович. — Усі повинні знати, що білополяки не сплять...
— Істинно, сам чув...
— ...і посилають свою агентуру, яка наче стриже і шиє, а сама в особі Вацлава Ходзінського зазіхає...
Прокіп Лаврінович не встиг сказати, на що зазіхав Вацлав Станіславович, бо Яринка розсміялася на всю хату, вкрай збентеживши Каштеляна.
— Що він сказав? — нічого не розуміючи, запитав Данила Вацлав Станіславович.
— Хоче, щоб ви його підстригли, — відповів Данило, всаджуючи на лаву ображеного Каштеляна.
— Можна, — непевно сказав Вацлав Станіславович і провадив далі: — А коли Ядвіга вийшла заміж за головного ловчого... (дайте мені, Одарко, того огірочка, дзенькую бардзо...) Казимира, який доводився... рідним братом двоюрідної сестри небожа Станіслава, жона якого була сестрою двоюрідного брата...
— Це питання політичеськоє...
— Ось воно як! — вигукнув Вацлав Станіславович, остаточно заплутавшись у гіллі свого генеалогічного дерева.
— Істинно, сам чув, — підняв чарку дядько Явтух і поцілував Прокопа Лавріновича.
— Ви про діло говоріть, — шепнув Данило Каштеляну.
— Правильно, — погодився Каштелян, — це діло — політичеськоє...
— То яке буде ваше слово? — нарешті запитав дядько Явтух Одарку.
— Хай уже Яринка говорить, — промовила Одарка.
— Говори, Яринко, — наказав Вацлав Станіславович.
Яринка відчула на собі погляди всіх і мовчала.
— Ще хтось до вас в гості йде, — заглянув у шибку дядько Явтух.
— Мамо, Іван! — крикнула Яринка і в чім була вибігла з хати.
10
«Сьогодні над нашим хутором пролетіли гуси. Вони летіли так низько, що якби я була трохи вища, то могла б торкнутися рукою їхніх крил. Гуси летіли в небі, а по степу бігли за ними чорні тіні. Гуси білі, а тіні чорні. Я не люблю чорного кольору і ніколи не буду закутуватися чорною хусткою».
За всю зиму Ілько Сторожук так і не вибрався жодного разу додому, бо такі курси — вгору ніколи глянути: зранку лекції, потім практичні заняття на ділянках науково-дослідної станції, а у вихідні — цілий день сидиш над всякими брошурами та пишеш конспекти, одне слово, наука. А до того ж Ілька ще на першому зібранні обрали старостою як людину військову і освічену, бо закінчив він сім класів, а деякі курсанти із чотирма приїхали.
За порадою директора станції Семена Петровича Мартинюка Ілько завів журнал обліку роботи і занотовував у нього все, що відбувалося за день. Він завжди ходив з цим журналом і раз на тиждень доповідав керівництву про життя курсантів. Крім того, Ілько стежив за порядком у гуртожитку, що його спеціально обладнали в трьох кімнатах станції, і вів безкінечні перемови з кухарем емтеесівської їдальні, який щодня проголошував, що годує курсантів востаннє, бо нема ліміту. Ілько ж доводив, що вони можуть прожити і на борщі або картоплі, а ліміт хай уже споживає сам кухар.
Швидко минув час, не зогледівся Ілько, як і весна настала, і вже невдовзі закінчиться навчання на курсах. З огляду на цей урочистий момент Ілько передав листа дружині і чекав, коли приїде Тетяна. Дуже хотілося, щоб вона була присутньою на вечорі, коли їм вручатимуть посвідчення про закінчення курсів. Але замість дружини приїхала дочка. Зрадів Ілько.
— Оце ж моя донечка, Настуня, — увів до кімнати, де йшли заняття.
Настуня сіла поруч з батьком за стіл і цілу годину змушена була слухати лекцію про шкідників лісу.
Після лекції Ілько водив Настуню по території станції. Йому було приємно, що до нього раз у раз підходили курсанти, а то й науковці з різними справами, бо ж староста!
Ілько давав вичерпну характеристику усім, хто потрапляв йому на очі, і, видно, добрий чоловік був батько, бо всі для нього були прекрасними й душевними людьми.
— Ото, Настуню, з лопатою пішла Марина Гомон. З хутора Овечого. Дві зими колись у школу ходила, а голова — професорська: що прочитає раз — напам’ять розкаже... А то на розсаднику працює Андрій Моторний. Дуже любить про все питати. За день може двісті запитань поставити. То про ліс щось питає, то про зірки... А то — Валя Дорошенко — мій начальник, зветься молодший науковий працівник, розумна дівчина, а біля неї наш директор станції Семен Петрович Мартинюк — все життя вивчає дерево, як воно і де росте. А це придумав, як садити ліси на наших пісках... торфогніздовим способом. І ще в нас є один вчений — Василь Олександрович Вигдаров, з ним я дружу. Він був відкликаний з діючої армії і складав плана по перетворенню природи, а це вже два роки як переїхав з Москви сюди, щоб залісити піски. З Мартинюком вони все сваряться, як краще садити у нас ліси, але щодня ходять один до одного пити чай... Мене теж інколи запрошують...