Треба поливати, Іване Трифоновичу.
— Чим?
— Водою.
— У нас нема жодного метра труб. І не буде.
— Та-ак, — протягнув Мартинюк. — Що ж робити?
— Будемо сподіватися на бога, — посміхнувся Вигдаров. — Як на шостій ділянці, Іване Трифоновичу?
— Норма, Василю Олександровичу. Проти інших ділянок відставання незначне.
— Таємниці? — запитав Мартинюк.
— Ні, — відповів Вигдаров. — Іван Трифонович переносить наш експеримент на польові умови.
— Чому ж не доповідаєте? — з потаємним невдоволенням запитав Мартинюк.
— Про шосту ділянку ви знаєте, Семене Петровичу, — відповів Вигдаров, — а доповідати ще рано...
— Що ви скажете, Іване Трифоновичу? — звернувся Мартинюк до Запорожного.
— Сосонки прийнялися і ростуть без... торфу...
— Про ці досліди мені відомо, є щось новіше?
— Є, — сказав Запорожний.
— Що? — розпирала цікавість Мартинюка.
— Ми вже посадили цієї весни двісті гектарів сосни без торфу...
— Та ви що? — аж підскочив на стільці Мартинюк. — Ми вам не давали таких рекомендацій, товаришу Запорожний! Ви не мали права йти на цей безглуздий риск.
— У мене не було іншого виходу, — спокійно сказав Запорожний.
— Ви повинні виконувати інструкції, вироблені нашою науково-дослідною станцією, — підкреслив Мартинюк. — Гадаю, вам ясно?..
— До ваших інструкцій, Семене Петровичу, мені треба тисячі тонн торфу, — нервово запалив цигарку Запорожний. — А в мене його залишилося тільки на площу, відведену під розсадники. Облземвідділ і райком партії вимагають з нас не виконання інструкцій, а план. План! А я не бог.
— Так, — барабанив пальцями по столі Мартинюк. — Чому ж про це не сказали мені ви, Василю Олександровичу?
— Я не знав, що Іван Трифонович залісив таку площу без внесення торфу, — промовив Вигдаров.
— Василь Олександрович, справді, не знав, — підтвердив Іван. — За це буду відповідати я, Семене Петровичу.
— А не багато ви берете на себе? Якщо дізнаються в області — покладете партквиток.
— Багато, але треба комусь брати. Я впевнений, Семене Петровичу, що метод Василя Олександровича — єдиний наш порятунок, — сказав Запорожний.
— Що ж, рятуйтеся, але це справа, Іване Трифоновичу, дуже серйозна.
— Безперечно, — погодився Запорожний. — Або ми будемо садити ліс, або будемо чекати, поки нам якісь добрі дяді навезуть гори торфу... і не посадимо жодного гектара.
— Категоричність, Іване Трифоновичу, протипоказана науці, — зауважив Мартинюк. — Над проблемою залісення пісків я працюю все своє життя.
— Це відомо, Семене Петровичу. — Іван уже був і не радий, що саме сьогодні відбувається ця розмова, хоча розумів, що вона неминуча..
— Я поважаю Василя Олександровича, — Мартинюк ледь помітно кивнув головою, — але факти — річ уперта. Саджанці приймаються і без торфу, як довів Василь Олександрович, і навіть ростуть рік-два, а потім... пробачте, гинуть. Василю Олександровичу, я кажу правду?
— Правду, — ніби на суді відповів Вигдаров.
— Це показали довгорічні досліди, — провадив далі Мартинюк, — тоді яке ж ми маємо з вами право йти на таку... авантюру, даруйте на слові? Нам ніхто не проспіть, якщо ми поховаємо в пісках мільйони... Як директор станції я змушений буду про це доповісти. Пробачте — мушу. Ваша поведінка, Василю Олександровичу, мене також дивує.
— Я повторюю, Семене Петровичу, що рішення висаджувати сосну без торфу — прийняте мною, — офіційно підкреслив Запорожний, — самостійно... Крім того, я написав листа до обкому партії з проханням мобілізувати всі наукові сили області і республіки на розв’язання проблеми механізації посадки лісу. Ви одержали копію?
— Ще взимку, — відповів Вигдаров.
— Механізація — не наша сфера, товаришу Запорожний, — відрізав Мартинюк.
— Ото й погано, що ми ділимося на оці сфери. А ми не можемо виконати такий масштаб робіт руками й лопатами. Я вам ще сто років буду отут копати ямки, прийдете — побачите... Мені пора, пробачте. — Запорожний підвівся з-за столу.
— Ходімо подивимося, що там курсанти наші роблять, — запропонував Вигдаров.
— У мене болить голова, ви вже, будь ласка, без мене. — Мартинюк попрощався.
Задорожний з Вигдаровим ішли вузенькою алеєю до гуртожитку.
— Буде неприємність, — чи запитав, чи ствердив Задорожний.
— Буде, Іване.
— У мене не було іншого виходу, Василю Олександровичу, — повторив Іван, — або посаджу з торфом — не виконаю плану, або виконаю план — порушу інструкції...
— На що ж ви сподіваєтеся, Іване Трифоновичу? — зупинився Вигдаров.
— На вас.
— Дякую.
11
«Снилися вітряки. Я бачила їх лише один раз в житті, а вони взяли й приснилися. Вітряки обступили наш хутір, крил було багато, і вони повільно оберталися, а потім полетіли. А я бігла за ними, бігла і не могла наздогнати, бо у мене не було крил.
У нашому степу нема вітряків, бо у нас хліб не росте».
Ще взимку Іван перебрався в новий будинок лісництва, зайняв невеличку кімнатку з окремим ходом і з допомогою Ольги та Марини облаштував своє помешкання. В інших кімнатах довгого барака розмістилися бухгалтерія та кілька родин, що прибули на роботу з далеких сіл. Отож в конторі пахло кулішем і пелюшками, по коридору бігали діти, а коли гралися в піжмурки, то інколи ховалися під Івановим тапчаном, бо кімната не замикалася. Іван спочатку хотів приборкати цю галасливу ватагу, але діти не сприйняли його серйозного тону, очевидно, тому, що коли він зібрав їх і сказав, що бігати по будинку не можна, і взагалі поводитися треба пристойно, маленький карапуз в коротенькій сорочині тихенько заплакав, а потім поворушив пальчиком і склав із свого невеличкого лексичного запасу категоричну фразу:
— Ну-ну... Бека...
Іван розсміявся, підхопив карапуза, поцілував солоні щічки і вийшов з барака. Після цього вже було неможливо відновити репутацію суворого дядька, довелося змиритися і з галасом, і з сімейними сценами, які часом розігрувалися за тонкими дощаними перегородками.
Ольга Заклунна з прихованим незадоволенням випроваджувала свого квартиранта:
— Якщо тобі у нас не подобається, то переходь у той барак.
— Мені у вас було дуже добре, Ольго, але треба ж і честь знати. — Запорожний зв’язав мотузком свої пожитки, забрав книжки, що лежали гіркою на столі, і з кутків кімнати почала вилазити пустка.
Марта перестріла, його на ганку: стояла, спершись на «свій», позначений літами стовпчик, і з примружених очей лилася на Запорожного журба:
— Я знаю, чому ти перебираєшся...
— ?
— Ти хочеш втекти від мене.
— Марто, розумієш...
— Я нічого не хочу розуміти. Краще б ти не повертався зі своєї Кам’янки. Чого приїхав, чого?
— У мене тут багато роботи, — спробував усміхнутися.
— Без тебе справилися б, Марину ж вивчили...
— Ні, я ще вам трошки потрібний.
— Ти її бачив? — це найбільше тривожило Марту.
— Бачив.
— Приїде?
— Не знаю. — І це була правда.
* * *
...Яринка, в чім була, вибігла з хати.
— Я знала, що ти прийдеш, — горнулася до Івана, — добре, що ти прийшов!
Сніжинки падали на її розчервоніле обличчя, танули і котилися чистими краплинами. Очі випромінювали радість — вона все простила: і ту зухвалу степовичку, і довгу розлуку.
— А в мене свати, Іване! — розсміялася і відчинила сінешні двері.
Одарчине обличчя витягнулося, брови чорними п’явками полізли на лоб, свати переглянулися, Данило рвучко встав з-за столу і, похитуючись на носках, зухвало подивився на Запорожного, мовляв, а ти чого сюди прийшов? Іван витримав цей погляд і почав роздягатися. Яринка поставила чисту миску і наповнила чарочку:
— Сідай, Іване, до столу, — сказала і поглядом присмирила Данила: він перестав похитуватися і теж сів.