— Багато привіз? — кивнув на купу Іван.
— Тачок з двадцять. — Матвія заспокоїв мирний тон Запорожного.
— Відвезеш назад, — промовив Іван.
— ІЦо?! — прошипів Карагач. — Тобі що, жалко цього г... для солдата?
— Для солдата мені нічого не жалко.
— Тоді мотай звідси, — відвернувся Карагач. — Ферштеєн?
— Щоб до ранку торф був на розсаднику!
— Пішов ти знаєш куди? — Матвій вилаявся і заходився розкидати торф по городі.
Запорожний підійшов ближче до Карагача, а той, наче й не бачив, — сипав торф просто на Івана.
— Чого тобі треба, Запорожний?
— Я не хочу, щоб ти був злодієм. Відвезеш, потім напишеш заяву, і я тобі дам трохи торфу.
— Не повезу! Що, я не заслужив дві тачки оцього непотребу? Так? Не повезу! — затявся Карагач.
— Віддам до суду, — сказав Запорожний.
— Мене до суду?! — перепитав Карагач і зло розсміявся. — Плювати я хотів.
З Карагачевого заступа сповз сипучий торф — на груди Запорожного, в очі, він відчув, як сухі піщинки в’їдалися в пори. Іван перехопив заступа, але Карагач вирвав його.
— Відійди, бо тут тобі й амба!. — перекосилося від люті обличчя Матвія.
Іван підійшов впритул до Карагача:
— Іди, Карагач, проспися, я завтра поговорю з тобою.
— Солдатів будеш судити, шкура?! — тяжко дихав самогонним перегаром Матвій. — Геть звідси!
Карагач відскочив, і тої ж миті тьмяно блиснуло лезо заступа над головою, Іван пригнувся, але страшний удар звалив його на землю.
— Убив! Убив! — несамовито закричав Карагач і побіг до хати.
* * *
Марта не засвічувала лампи, так і сиділа в пітьмі, припавши обличчям до шибки. Вона вже втратила лік годинам — чекала Івана з самісінького ранку, як тільки мати поїхала на центральну садибу радгоспу по борошно для хуторян, а його все не було. Увечері вона пробралася до лісгоспівського будинку і залишила Іванові записку. Написала, щоб прийшов, а що скаже, коли він з'явиться, — не знала. Розуміла тільки, що далі так тривати не може. Вперше відчула Марта в своєму житті, що кохання може стати мукою. Хіба є більші страждання, ніж бачити щодня і не сказати про те, що наповнює душу, не почути від нього того, чого так жадаєш.
Він дуже змінився відтоді, коли повернувся зі своєї Кам’янки, то, бувало, хоч усміхнеться Марті не так, як усім, а тепер немов чужий. Раніше, коли жив у них, вечорами сідали вони на лежанці і читали вголос. І їм було хороше. Радісно було й Ользі, дивлячись на них. Тепер читання припинилися, і Марта навіть улюбленого Коцюбинського не брала до рук. Мати всіляко намагалися розрадити дочку, але все було марно: Марта уникала розмов з матір’ю, стала роздратованою, вечорами замикалася в своїй кімнатці і тихо плакала.
У цю самотню нічну пору Мартина уява, приходячи їй на допомогу, знаходила десятки доріг, які могли б винести її з цієї безвиході. Адже можна просто переїхати її село, на садибу радгоспу, влаштуватися дояркою, як уже не раз пропонував їй директор, або податися в Ольвіопіль і там знайти собі роботу. Може, Марті взагалі поїхати світ за очі, а що їй? По всьому району їздять їм вербувальники, запрошуючи на шахти, на заводи — гори золоті обіцяють. Візьме Марта й поїде. Але щоразу, коли визрівало якесь рішення, — виступала, наче з туману тривога: якщо вона поїде, то це вже буде розлука назавжди.
За шибкою — чорний німий степ. Звичайно, Іван уже повернувся, бо давно пішла додому Марина і засвітилося вікно Парамонової хати. Чому ж не приходить? Чому?
Може, він не знає, що матері нема, може, приходив та побоявся розбудити? Він прийде, не може не прийти. Марта, ламаючи сірники, поспіхом засвічує лампу: побачить, що чекає на нього. Ходики зупинилися, бо чорна гиря вперлася в спинку лави, і Марта не знала, котра тепер година. Скільки ж вона просиділа отак в своєму новому синьому платті, з розпущеною косою? Це ж для нього було одягнене найкраще вбрання і розпущені коси: хай би побачив і занімів од її краси, хай би задихнувся в пахощах її кіс, хай би згорів у її обіймах. Не прийшов.
Марта зірвала з себе сукню і жбурнула її в якийсь закуток, схопила стареньку стрічку і перехопила нею коси, руки тремтіли, плуталися в густому волоссі — от напасть! — навіщо їй оця коса?
Марта кинулася до мисника: десь лежали отут дідові ножиці, якими він стриже овець. Де вони? Чорт з ними, можна відтяти й ножем. Хай він побачить її такою... Ні, це якесь божевілля: кудись запропастився ніж. Марта витягла з мисника шухлядку і висипала на підлогу ложки, виделки, ще якийсь дріб’язок — ножа не було.
Світло фар різонуло по жовтій стіні — біля воріт зупинилася машина. Марта випросталася й заніміла — приїхав. Ступила крок і завмерла біля порога, прикривши руками груди.
— Пустіть переночувати, — почувся чомусь незнайомий голос Івана.
Потім постукали в двері.
Прийшов! Прийшов!
Марта вибігла в сіни, відкинула клямку і майже впала на груди Івана:
— Я так чекала тебе, так чекала. — Мартині руки ковзнули по ремінній портупеї, по майорських погонах і знесилено опустились.
— І я чекав тебе, Марто, — сказав Сергій Кортунов і притягнув до себе дівчину.
* * *
Семидоли теж собі спали, коли Ілько Сторожук доправся до села. Добре, що нагодилася машина, а то до ранку міряв би степ. Воно, звичайно, краще було б приїхати завидна: ішов би собі й розкланювався на всі боки Ілько та між іншим кожному сказав би: мовляв, оце з курсів... і посвідчення маю. Подивіться, будь ласка, і печатка є...
А вдома Таня чекала б і взвод. Гостинців накупив Ілько — радості була б повна хата. А вночі який він гість?
Та в хаті світилося. Забилося серце в Ілька, наче бозна-коли з дому. Тихенько відчинив хвіртку. Під старим хлівцем лежали тесані колоди, купа каменю. Їй-богу, настаралася Тетяна на нову хату. Ілько поклав речовий мішок і помацав стовпи і погладив холодну шерехатість кам’яної брили. Все Ількове єство наповнилося запахом вогкої кори і трісок. Йому здалося, що й камінь пахнув. Оце-то так! Поки він, значить, на лісника вчився, йому і на хату матеріалу навезли. А Тетяна й не сказала, і Настуня не обмовилася.
Правда, Ількові трохи обидно, що без нього все це робилося, що не він возив цей камінь та колоди, а Тетяна без нього впоралася: оце-то хазяїн, хоча б не насміхалися. Але ж він. розповідав дружині, що просив лісу в того Запорожного, коли підвозив його в степу до Дніпра, так не дав... При згадці про Івана Ількову радість не мов рукою зняло: не пахли вже тесані колоди і камінь не пахнув. Що ж тепер він скаже Тетяні? Не треба вже ні їй, ні Ількові цієї хати... Тяжко зітхнув Ілько, взяв свою солдатську торбину і постукав у двері.
— Ой боже мій! — сплеснула руками Тетяна.
Пахло свіжим хлібом.
— Тато приїхав!
— Тато!
Пахло смаженим м’ясом і часником.
— Любко, вставай, тато прийшов!
— Тато!
Пахло теплом, гіркуватим димом.
— Що привіз?!
— Гостинців привіз...
— Мені дай!
— Хочу на руки!
Пахло сонними дітьми.
— Добрий вечір, Таню.
— Здрастуй, — стояла перед ним, чомусь соромливо опустивши очі. Так, як давно колись, у їхню першу весняну зустріч.
Пахло давньою першою весною...
— Це тобі, Васильку... Це тобі, Наталочко... Почекайте, почекайте... А це Орисі... Бери, Петрику, бачиш, який коник...
— Я хочу коника!
— І я!
— Дайте татові хоч роздягнутися, — усміхалася Тетяна, розглядаючи хустку. — Та славна ж яка!
— Спеціально... в універмазі дали, — похвалився Ілько, і хустка стала ще кращою, — А чого ж ви не спите?
— Та думаємо завтра людей покликати, Ільку... Ти ж приїхав та й хату ж нову зводити будемо. Бачив, скільки всього понавозили? — аж світилася Тетяна. — Діждалися! Приходив Мирон Сиваченків і плана мені крейдою на столі намалював...
Тетяна обережно зняла скатерку, і побачив Ілько білий крейдяний прямокутник, намальований на. широких дошках.