— Оце сіни, отут двері на одну половину, а тут — на другу... Може, хто з дітей... заміж вийде чи жениться... Та лягайте вже спати! Любко, кому сказала. — Тетяна прикрутила гнота, крейдяна хата сховалася в мороці — Іди ж, Ільку, та повечеряй...
Ряденце, яким була відгороджена кухонька, заховало їх від цікавих дитячих очей, і лише тут Ілько ніжно поцілував дружину.
— Славна ти в мене, — тихо прошептав. — Засумував за тобою...
— І я... Добре, що повернувся, — розставляла мисочки, — тепер уже, Ільку, і ми заживемо з тобою, як люди... в новій хаті... Та хоч усміхнися, така ж радість у нас...
Ілько усміхнувся — не хотів гасити Тетяниного щастя. Не міг він оце зараз сказати їй, що не буде у них нової хати на дві половини, нічого не буде.
— А де ж Настуня? — перевів розмову Ілько.
— На фермі, бо ж корови теляться. — А потім додала: — Щось з нею, Ільку, недобре коїться... Повернулася з Ольвіополя — сама не своя.
— Що ж із нею? — стривожився батько.
— Люди бачили, що Мірошник до села її підвозив...
— Ну то й що?
— Не знаю, але догадуюся. Покохала вона Мірошника.
— Та ти що, Таню? — Ілько відсунув миску, наче вона заважала йому слухати. — Звідки ти це взяла?
Тетяна змовницьки підморгнула і вийняла з шухляди загадкового листа Милентія Магура:
— Читай.
Ілько прочитав і знизав плечима:
— Кожен пише, що хоче...
— Ти, Ільку, на оце подивися, — показала на рядочок її кінці листа.
А було там старанно виведено хімічним олівцем: «Роман. Роман. Мірошник... мій».
— Що тепер скажеш, батьку? — Тетяна знову поклала листа в шухляду.
— Діла-а, — зітхнув Ілько і затягнувся міцним самосадом. — Я думав, що за Милентія Магура вийде. Заїздить до нас?
— Буває, але... — махнула Тетяна рукою, — не буде з того дива пива.
— Побачимо, Таню, тільки б нам цього лиха було...
— То кого ж завтра на зустріч запросимо, Ільку?
— На прощання, — сказав Ілько і обняв дружину, а та не знала, що він мав на увазі, — схилилася йому на плечі, і так добре стало на серці.
Пахло першою їхньою весною...
* * *
Ганна, проклинаючи на чім світ стоїть Матвія, в самій сорочці, бігла на город, але її, випередив Максим. За ними, спотикаючись, мов на глиняних ногах, брів витвережений Карагач і ридав ридма.
— Де він?! Де він?! — кричала Ганна, шастаючи по городу.
— Біля торфу лежав, — простогнав Карагач.
— Шукай, сину! — наказала Ганна. — Іване-е! Іване-е!
— Я тут, Ганно, — почувся голос Запорожного.
Він стояв, обіпершись на причілок хліва.
— Живий! Живий! — закричав Матвій.
— До хати ведіть, — підбігла Ганна.
— Я сам, — відвів Карагачеву руку Запорожний. — Води дайте...
Максим приніс води і просто з відра лив на голову Іванові. Вже в хаті Ганна подала рушника, боячись навіть подивитися на Запорожного.
— Ваню, прости, — зайшлася плачем Ганна.
— Прости! — хрипко благав Карагач.
Максим засвітив лампу. Ганна обхопила обома руками Іванову голову і полегшено зітхнула — обличчя чисте, тільки через весь лоб, перетинаючи брову, — кривава смуга. Ганна перев’язала рану білою хустиною.
— Скинь піджака, я почищу.
— Я сам, Ганно. — Іван ворухнув рукою, і все його тіло пронизав нестерпний біль. — Рука болить...
Максим допоміг Іванові зняти піджака й сорочку.
— Боже мій! — промовила Ганна, глянувши на Іванову руку.
Якби Запорожний, побачивши над собою заступа, інстинктивно не підняв руку, то, певно, лежав би з розтрощеною головою. Але удар прийшовся по руді, а вже потім лезо заступа розсікло чоло.
— Нема тобі мого прощення! — накинулася Ганна на чоловіка. — Щоб ти до кінця віку смолу гарячу пив! Щоб ти подавився тим торфом, щоб тебе об дорогу кидало, як ти на людину руку підняв. Щоб тебе кара господня не минула. О-о, засудять тебе, проклятого, і хай судять, бо такої ганьби я не переживу! Я тебе з хати вижену, відцураюся від тебе, як від прокаженого! І син тебе забуде, і рід наш!
Карагач стояв біля порога і плакав, сльози текли по глибоких зморшках з видющого і невидющого ока, довгі великі чорні руки тягнули донизу його плечі, і він здавався малим і беззахисним. Коли стихли Ганнині прокльони, Матвій упав навколішки перед Запорожний і завив дико, по-вовчому:
— У-у-у, — зривалося з його покусаних до крові уст, — убий мене, ріши мене, як собаку, не можна мені після цього жити на цій землі... У-у-у...
— Встань! — наказав Іван.
Але Карагач обхопив руками, наче лещатами, Іванові ноги і цілував руді запорошені чоботи.
Запорожний, нарешті, вирвався з цупких Карагачевих рук, тон розпластався на глиняній долівці і стих. Іван переступив через нього, подякував Ганні і вийшов. За ворітьми наздогнав його Максим.
— Іване Трифоновичу, — легенько доторкнувся до плеча, — не треба його до суду, прошу вас, не треба... Нам з мамою було так тяжко... Ми чекали на нього всю війну...
Запорожний нічого не відповів, лише стиснув хлопцеві руку..
Крайня хата на Овечому була Мартина. Стояла собі, блимаючи одним вікном серед нічного мороку. Чекає його Марта, подумав Іван. Довго ж він ішов до неї, повернувшись майже з того світу. Біля воріт стояв віліс, шофер, вмостившись на сидінні, спав. Іван заглянув у вікно: за столом сиділи Марта і Сергій Кортунов, тримаючи в руках по гранчастій чарчині. І ще побачив Запорожний велику бляшану банку з свинячою тушонкою, пригадав Парамона і посміхнувся. Сергій щось сказав Марті, вона, рвучко відкинувши голову, випила чарку і розсміялася. Сергій випив і теж розсміявся. Потім він нахилився і поцілував Марту. Вона й не поворухнулася, тільки заплющила очі. Запорожний відступив од вікна.
* * *
— Он, п’яна я! — прошептала Марта і відсунулася од Сергія. — Чим ти мене напоїв, безсовісний?
— Це я п’яний, Марто, від тебе... Давно не бачив і... сп'янів.
— Чого ж не приїздив?
— Служба, — зітхнув. — Маневри були. Тепер частіше приїздитиму.
— Якщо застанеш...
— А куди ти збираєшся?
— По знаю... Може, на шахти поїду... Не хочу тут жити,не можу. Або в радгосп піду...
— А ти до нас, Марто, йди, на аеродром.
— Чого?
— До мене, — Сергій ніжно гладив Мартині коси.
— Ну! — Марта відштовхнула Сергія. — Чого я маю до тебе їхати?
— Я люблю тебе...
— Давно? — розсміялася просто в обличчя.
— Давно. — Сергій ніяк не міг збагнути такої раптової переміни в Мартиному настрої: коли цілував — не пручалася, і раптом...
— Їдь додому, — сказала Марта, встаючи з-за столу. Дивилася на Сергія, наче щойно побачила, — насторожена й чужа.
— Але ж я приїхав до тебе... сто кілометрів гнав степом машину, щоб лише побачити, — з докором сказав Сергій.
Тисячі думок у Марти. Чекала його, а прийшов цей, і вона цілувалася з ним — ще й досі присмак тютюну на її губах.
— Я не тебе чекала. Їдь, — і відчинила двері, ніби з Сергієм мала вийти і її зрадливість.
Сергій, збентежений, знищений зухвалим дівчиськом, застебнув кітель:
— Спасибі й за це, Марто, — вже з сіней.
— Не ображайся на мене, Сергію, я сказала тобі правду... А на роботу можна у вас влаштуватися?
— Можна, — грюкнули дверцята машини, — офіціанткою... в офіцерській їдальні...
Віліс, завиваючи, виповзав з Овечого. Біля розсадника Сергій побачив високого чоловіка, який, запрягшись у шлею, тягнув за собою невеликого візка, навантаженого торфом, зсипав його і повернув до хутора. Сергій привітався, але той не відповів. За курганом рожевів схід.
Минула ще одна ніч на землі.
* * *
Сиволобий бичок намагався стати на свої цибаті ноги, але вони розповзалися, і він щоразу тикався писком у солому.
— Тільки вродилося, а вже бігти поривається, — сміялися доярки. — З тебе могорич, Настуню.
— Скільки того діла, приходьте... Батько приїхав, баль буде. — Настуня дала бичкові молока, і він втихомирився.