Данило відкидав сніг...
— Здоров, — не дивлячись, відповів Запорожному.
— Я прийшов сказати, — одразу перейшов до діла Іван, — щоб ти дав спокій Ярині... Якщо підійдеш ще раз, то... краще не підходь...
— А ти мені, Запорожний, не указ, — випростався Данило. — I йди своєю дорогою.
— Вона моя дружина, Прах...
— Плювать мені на те, чия вона дружина, — тихо сказав Данило.
— Я тобі... я... забороняю, Прах.
— А ти для мене — ніхто. Ніхто мені не може заборонити... Я люблю її — і все. Начальник знайшовся. — Данило розсміявся. — Пішов ти, Запорожний... А будеш, льотчик, приставати до мене, то полетиш так, що кісток не позбираєш. Газуй звідси і не показуйся на очі.
Іван нічого не міг відповісти йому. Та й що скажеш на Прахову відвертість? Треба, очевидно, просто не зважати.
— Привіта передай, — почув уже на вулиці Іван.
Після цієї розмови Данило вже не підходив до Яринки, і Запорожний заспокоївся.
Лютували морози, змінюючись відлигами та хуртовинами. Не було такого дня, щоб Іван не їздив до лісу. Допомагав лісникам розвозити корм зголоднілим звірам, бо дуже сутужно доводилося їм. Сьогодні теж виїхав Запорожний на маленьких санях, навантажених сіном та картоплею, до Смалієвого кордону — найдальшого в лісництві. Позакладав сіна в кормушки для оленів, сипнув кукурудзи і картоплі для зайців у звичні місця і повертався, коли вже почало сутеніти. В лісі було тихо, синій сніг переливався червоними відблисками сонця, що пробивалися крізь густий сосняк. Через дорогу перебігла зграйка переляканих косуль. Іван зупинив коня, зійшов з саней і став біля старої сосни. Поперед нього щось зашаруділо й стихло. Мабуть, олень, подумав Іван, і в цю мить пролунав постріл. Зі свистом пролетів жакан і врізався в сосну.
Іван присів, тріски посипалися йому на плечі.
Запорожний схопив з саней рушницю і, заряджаючи на ходу, кинувся в зарості. Біля трухлявої берези стояв Данило Прах. Іван вдарив своєю рушницею по прикладу і вибив з рук Праха стару берданку.
— Та ти що? — переляк застиг в очах Данила. — Я по зайцеві стріляв... Віддай ружжо, бо тут тобі й кінець...
— Жаканами по зайцях б’єш, наволоч?! — крикнув Іван і, відчувши, що зараз Прах кинеться на нього, вдарив його під груди.
Прах зойкнув і впав у сніг. Запорожний забрав його рушницю і скомандував:
— Вставай! Ти не знаєш, що у нас полювання заборонено? Іди. Тільки оглянешся — стрілятиму, — Запорожний звів курки.
Данило покірно пішов до саней. Іван відчепив з антапок рушниці ремінь:
— Руки!
— Ти що, гад, в’язати мене будеш? — прохрипів Данило.
— Руки! Я тебе знаю.
Данило протягнув обидві руки, але, як тільки Запорожний наблизився, — вдарив його ногою в живіт. Іван скрутився від болю, другий удар — в щелепу — відкинув його в кущі.
Прах узяв свою рушницю, зарядив і підійшов до Запорожного:
— Я по тобі не стріляв, чуєш? Подаси до суду — свідків нема. Скажу, що ти мені за Ярину мстиш. — Прах допоміг встати Запорожному. — І взагалі — обходь мене...
16
«Щодня я приходжу до діда Опанаса, бо приношу молоко. Я запитала, скільки йому років, а він сказав, що народився разом з нашим степом. Невже дід Опанас вічний?»
Так і не відіслав Лобан «колективну» заяву на Мірошника до обкому партії. Місяцями носив її в кишені, кілька разів передруковував, бо папір перетирався на згинах до дірок. Підписів було малувато, але це не стримувало Петра Петровича. Він вичікував слушного моменту. Але ситуація все не складалася на користь Лобана: район не сходив з обласної дошки Пошани. А в цьому році зібрали добрий урожай, перевиконали всі плани. На нарадах і пленумах хвалили район і Мірошника. Йому навіть простили деяке скорочення посадок лісів, мотивуючи це розходженням позицій Мартинюка й Вигдарова, що й дезорганізувало роботу в лісгоспі.
Можна було б послати заяву анонімно, але хто зараз зважатиме на цю писанину? Лобан розумів, що завдати поразки Мірошнику можна лише у відкритому бою, в чесній дискусії. Саме в чесній, бо Лобан давно перекопав себе й інших, що діяв принципово, а якщо й написав там кілька анонімних заяв, то це була не підлість, а крик душі. По тих заявах приїздили комісії, щось перевіряли, але «оргвисновків» не робили.
Лобан хотів передати «колективну» заяву сьогодні, але секретар обкому повідомив про рішення провести партійні конференції восени і взимку наступного року. Отже, поспішати не було потреби. За цей час можуть статися події, які ще раз підтвердять звинувачення Лобана.
Петро Петрович помітив, як останнім часом прохолодою повіяло між ним і секретарем райкому. Звичайно, Мірошник знав, хто пише на нього заяви, хоча підтвердити своїх здогадок не міг. Інша справа Колишев, той не приховував зневаги до Лобана і якось на засіданні бюро назвав його наклепником і кар’єристом. Мірошник повинен був, звичайно, спростувати безпідставні твердження голови райвиконкому, але промовчав. І Лобан вирішив міняти тактику. Після кількох таких виступів, а Лобан умів підібрати факти, за ним утвердилася слава безкомпромісної людини, для якої правда — понад усе. І якби тільки Мірошник замислив проти нього якусь акцію, то всі знали б, що це... розправа за критику.
У виступах Лобан ніколи не допускав крайностей. Він підкреслював ініціативу Мірошника, навіть самозабуття в роботі, але звинувачував у лібералізмі, відсутності твердості і заграванні «з масами». Довести це можна було завжди, бо справді Мірошник був людиною м’якою і довірливою. Дехто цим користувався і не раз підводив секретаря. На останньому засіданні бюро Мірошник привселюдно змушений був визнати це. Навіть Колишев змовчав, коли Лобан припер їх обох до стіни, заявивши, що в чотирьох колгоспах він виявив колосальне окозамилювання і приписки. На бюро була зачитана передова стаття, написана Петром Петровичем для чергового номера газети. У цих колгоспах, не без відома деяких впливових людей, приховали майже тисячу гектарів посівів озимої пшениці, щоб таким чином потім збільшити цифру врожайності. Райземвідділ і прокуратура підтвердили це...
Лобан бачив, як розгубився Мірошник: для нього це було як грім серед ясного дня. Він ніколи не думав, що люди здатні на такий злочин.
— Друкуйте, Петре Петровичу, передову, — сказав Лобану. — Спасибі. Ми суворо покараємо порушників... Хоча ви могли б розповісти мені раніше, а не проводити розслідування самостійно.
— Розслідування, Романе Олексійовичу, вели мої кореспонденти, — відповів Лобан. — Наша газета елементарно виконувала свій обов’язок... Цього вимагає від нас партія...
— Усе правильно, Лобан, тільки прошу тебе, не зчиняй гвалту і не бий у дзвони, — сказав Колишев.
— Як вас зрозуміти? Ви хочете затулити мені рота? Тисячу гектарів...
— Я не про це. Ти сказав, що приписки робилися з благословення деяких... впливових осіб. Хто ці особи? Мірошник чи я?
— Я вам доповім, коли факти будуть перевірені... І на бога мене не беріть, — він вийшов, не попрощавшись.
...Після наради в обкомі Мірошник запропонував Лобану їхати в його машині, але той відмовився:
— Ще маю в редакцію зайти. Поїду з Пересувком... До речі, як там поживає Запорожний?
— Я дуже давно бачив його, — відповів Мірошник.
— Він знявся у нас з партійного обліку? — спитав Лобан.
— Звичайно, ще коли виїздив із Степового. А в чому справа, Петре Петровичу?
— Товариш Каїтан від імені робітників лісгоспу звернувся з листом до редакції, в якому наполягає, щоб Запорожного притягнули до відповідальності за зрив державного плану в Степовому, — пояснив Лобан.
— З хворої голови на здорову, так? — Мірошник ішов до виходу.
— Ні, я просто хотів довести до вашого відома, що справа із знищенням посадок лісу ще не закінчилася... Народ вимагає справедливості.