Марту не одразу випустили в зал. Кухар наказав, щоб вона придивлялася, як працюють дівчата, а поки поставив мити посуд. Згодом начальник адміністративно-господарської частини приніс Марті відріз зеленуватої тканини на плаття, ще один на спідницю і на кофту — це була форма. Видали Марті й жовті туфлики на високому каблучку. Аеродромний кравець з допомогою Марти пошив і плаття, і спідницю, але за кофту не взявся. Довелося Марті шити самій.
І ось одного ранку Марта з’явилася перед начальником АГЧ і кухарем у своїй новій формі.
— То, шо нада, — сказав начальник, оглянувши критичним поглядом Марту.
— Так точно! — сказав кухар.
— Пхі, — сказала Ася.
Марта взяла піднос зі стравами і вийшла в зал.
Офіцери заніміли, їх обличчя розповзлися в усмішках.
Старший комсклад розмов не припинив, але багатозначно переглянувся.
Ася спостерігала за цією картиною, сховавшись за ширмою, і бажала своїй (майбутній) суперниці усіх лих та бід. Асине бажання було таке жагуче, що саме тоді, коли Марта розставляла склянки з кефіром, молоденький лейтенант встав, щоб дівчині зручніше підійти до столу, зачепив плечем піднос, і все, що стояло на ньому, — розлетілося зі дзвоном по залу.
Марта вмерла.
А коли ожила, то побачила, що цілий офіцерський взвод збирав на підлозі шматки скла і черепки. Чорнявий капітан витирав серветкою облитий кефіром кітель і всміхався Марті так, ніби це була найщасливіша хвилина в його житті. Марта розплакалася і побігла на кухню.
Ася аж заливалася від сміху.
Кухар підморгнув Марті:
— Усі так починають.
— Не плач, Марто, — заспокоювала Поля, яка першою порушила умову про бойкот.
Для дівчат начальник АГЧ виділив невеличку кімнатку при складі, обставив її солдатськими ліжками й тумбочками і, як людина лірична, виписав кілька метрів парашутного шовку на покривала. Стіни кімнати були прикрашені текстом військової присяги, ілюстраціями з журналів, фотокарточками родичів і обгортками з плиток шоколаду, яким безперебійно й щедро постачали офіціанток льотчики.
Біля Асиного ліжка висіло чотири карточки військових і цивільних хлопців, біографії і почуття яких змінювалися в залежності від настрою Асі. А Марія запевняла, що це ніякі не кавалери, бо Ася забуває їх імена і завжди плутає.
— А ти сама собі пишеш листи! — нещадно викрила Маріїну таємницю Ася.
Марія — низенька, з довгим, у ластовинні носиком, з руденькими косами — тиха й несмілива, справді писала собі листи від імені міфічного лейтенанта Льоні. Їй минуло вже двадцять два роки, і ще жоден хлопець не написав їй. І ось одного разу, коли Ася й Поліна пішли в кіно, Марійка написала собі листа, в якому невідомий красень клявся їй в коханні і благав, щоб вона не гуляла з льотчиками енського аеродрому, а чекала його Як звали хлопця — Марія не знала і вирішила підписати так: «Твій до гроба лейтенант Льоня».
Листа було прочитано вголос дівчатам. Вони зітхали і просили Марію бути вірною лейтенанту Льоні. Потім листи почали надходити частіше й частіше, інколи по два на день. Льоня дедалі більше закохувався і захоплювався красою своєї Марійки і, мабуть, тому дуже швидко одержував підвищення по службі і звання. Як тільки Ася розповідала, що їй не дає проходу старший лейтенант Корольков, то в наступному листі Льоня підписувався: «Твій до гроба старший лейтенант Льоня». Досить було Асі запевнити, що капітан Бабич призначив їй побачення, як через тиждень і Марійчин Льоня вже був капітаном... Дізнавшись, що майор Сергій Кортунов уже давно закоханий в Марту, — командування енської Льониної частини негайно присвоїло Льоні звання майора.
Може, й досі тривало б це листування Марії із Льонею, якби Ася не знайшла чорновика останнього листа майора Льоні, який чомусь писав Марійчиним почерком в її тоненькому зошиті.
Майор Льоня був нещадно розвінчаний Асею, розжалуваний і відправлений в небуття. Марійка плакала, наче за справжнім, за живим. Ася сміялася; Поліна мовчала, як завжди.
— Це нечесно, — сказала Марта Асі. — Не треба лізти в чужу душу... з ногами.
— А тобі яке діло? — закопилила губу Ася. — Маєш свого хахаля, то й тримайся за нього. Чесна яка! Бачила я таких шмондь розманіжених.
Різким хлопчачим рухом Марта дала Асі ляпаса, потім схопила за плечі і виштовхнула за двері:
— Скажеш ще одне погане слово — приб’ю!
Ася прийшла опівночі, проплакала всю ніч, а вранці кинулася Марті на шию і знову гірко плакала:
— Марто, прости... Не буду... ніколи...
З того дня вони стали подругами.
Сергій не приховував своєї симпатії до Марти, бо, як уже було сказано, секретів, що стосувалися б життя кожного, на аеродромі не було. Генерал Чоботар і політпрацівники, люди з великим досвідом і тактом, зуміли поєднати в єдине ціле залізну дисципліну і душевність у взаєминах особового складу. На аеродромі, закинутому в цих безкраїх степах, далеко від населених пунктів, льотчики і техніки, обслуга наземного забезпечення жили справді доброю бойовою родиною, основою якої були льотчики, що пройшли війну в з’єднанні генерала Чоботаря. Цим духом звитяжної слави, самовідданістю переймалося й молоде поповнення, що прибувало з училищ.
Чоботаря любили й поважали, прощали йому деяку різкість у висловах, бо в них ніколи не було зла. У Лідії Миколаївни — дружини генерала — на думку всього особового складу, взагалі не було ніяких вад. Офіцери й рядові, всі без винятку, любили її, як матір. Вона була для кожного немов часткою рідного дому. Невеличка, сива й струнка, як дівчина, вона переносила всю свою любов після загибелі сина на цих сміливих, чесних і добрих орлят.
Лідія Миколаївна до всіх зверталася лише по імені, знала про кожного все не з послужного списку, а з душевних розмов. Дружини офіцерів, хоч їх було й мало, намагалися в усьому наслідувати їй, так виникла на аеродромі жіноча рада, яка, власне, й зігріла якоюсь душевністю, людяністю тяжку солдатську службу. Жіноча рада відзначала дні народження солдат і офіцерів, звичайно, не було урочистих трапез, але на тумбочці іменинника завжди стояв букетик степових квітів і маленький торт... Тільки той, хто знає, що таке військова служба, може оцінити це...
Лідія Миколаївна зустріла Марту як давню знайому, запросила до себе, розпитувала про хутір, про всіх, кого знала. Те, що вона приїхала сюди, не осудила, бо зрозуміла, що не тільки бажання перемінити місце спонукало дівчину до цього. А Марта й не приховувала своїх тяжких дум од Лідії Миколаївни. Розповідала їй і про Івана Запорожного, і про Сергія.
— Про Івана ти, Марто, забувай, — промовила Лідія Миколаївна.
— Не зможу... Думаю про нього, думаю...
— Треба дивитися на речі реально, — сказала Лідія Миколаївна. — Він одружений...
— Що?! — вирвалося в Марти.
Одружений, хіба ти не знала?
— Ні... Не може бути, не міг він... а як же я?..
Лідія Миколаївна пошкодувала, що сказала їй про це, (і гадки не мала, що Марта не знала.
— Ще минулої осені одружився. Надіслав нам запрошення...
— Ви їздили, Лідіє Миколаївно? З Яриною одружився чи...
— Ми отримали запрошення із запізненням на тиждень, Марто... Таке життя.
— Я піду, — налилися невимовною тугою Мартині очі, — я піду...
Марті хотілося не йти, а бігти, розтанути в темені весняної ночі, кричати, проклинати його, свою долю і день, коли зустрілися вони. Але бігти було нікуди — аеродром лежав перед нею, заллятий білим світлом прожекторів, ревіли мотори.
Марта зупинилася, не знаючи, що їй робити, куди піти.
Чітким строєм пройшов повз Марту взвод солдат. Старшина, що командував ним, задивився на дівчину, спотикнувся, збився з кроку і сердито крикнув: